І коли надія вже майже повністю згасла, сталося справжнє диво — Олена нарешті завагітніла. Матвій тоді був просто на сьомому небі від щастя, він буквально носив свою кохану дружину на руках. Чоловік суворо не дозволяв їй піднімати нічого важчого за кружку з чаєм, абсолютно всю роботу по господарству взяв на свої плечі. Він був свято впевнений, що довгоочікуваний син стане головним сенсом їхнього життя на всі наступні, довгі роки. Але доля розпорядилася інакше, вдаривши так боляче і несподівано, що Матвій і досі не міг оговтатися від того потрясіння.
На дев’ятому місяці вагітності Олені раптом стало дуже зле, сильний біль паралізував її тіло. Поки розбитим сільським бездоріжжям до них доїхала швидка медична допомога, найдорогоцінніший час було безповоротно втрачено. Він досі в деталях пам’ятав холодний коридор районної лікарні, їдкий запах ліків і страшні, порожні слова лікаря: “Ми зробили все можливе, але…”. Олена не пережила складних пологів, а довгоочікуване немовля врятувати лікарям теж не вдалося. Матвій тоді завив на всю лікарню, як поранений дикий звір, збиваючи кулаки об холодну кахельну стіну.
Він абсолютно не розумів, як і навіщо йому жити далі після такої втрати. Після похорону чоловік перетворився на бліду тінь самого себе, продав стару хату і переїхав сюди, скраю села, назавжди зачинивши своє серце для інших жінок. З часом він якось навчився співіснувати з цією пусткою, ставши місцевим відлюдником та костоправом-самоучкою, до якого таємно їздили за допомогою міські люди.
Тим часом Галина Іванівна вже досить глибоко зайшла в ліс, відганяючи від себе неприємний осад після ранкової розмови з сусідом. Вона побачила один розкішний, з товстою ніжкою білий гриб під дубовим листям, потім, трохи далі, помітила ще один. Її думки миттєво і повністю поглинуло тихе полювання, знайомий азарт грибника витіснив усі інші переживання. Жінка щиро раділа кожній новій знахідці, обережно зрізаючи гриби ножиком і акуратно складаючи їх у свій плетений кошик. Вона настільки захопилася цим процесом, що зовсім не помітила, як ліс навколо почав стрімко змінюватися.
Дерева тут стояли лякаюче щільно одне до одного, а сонячне проміння майже не пробивалося крізь їхні густі, переплетені крони. Галина Іванівна раптом зупинилася, з тривогою зрозумівши, що зовсім не впізнає місцевості, а тиша навколо стала якоюсь важкою, мертвою. Під її гумовими чоботами несподівано голосно і огидно чвакнула чорна, липка болотна жижа. Жінка опустила очі і з жахом усвідомила, що стоїть на самісінькому краю Вовчого болота — небезпечного місця, яке всі селяни обходили десятою дорогою. Вона злякано відступила на кілька кроків назад, відчуваючи, як серце починає шалено битися в грудях.
— Ох ти ж Господи, куди ж це мене, стару дурепу, занесло! — скрикнула вона вголос, намагаючись хоч трохи вгамувати наростаючу паніку.
— Загулялася ти, бабо Галю! — голосно скомандувала вона сама собі. — Ану швидко повертай додому, поки не загрузла в цьому гнилому багні!
Вона вже збиралася швидко розвернутися і бігти назад знайомою стежкою, як раптом заклякла на місці. Жінка відчула, як по спині пробіг липкий, крижаний холод, а волосся на голові наче заворушилося від первісного жаху. З боку непроглядного чорного болота до її вух долетів тихий, але моторошний і сповнений відчаю людський стогін.
Галина Іванівна скрикнула і різко відскочила вбік, ледь не впавши на слизькому моху. Але слідом за нею з чорної гущавини полетіли такі надривні, сповнені пекельного болю ридання, що вона мимоволі зупинилася. Її серце калатало десь у горлі, а в голові промайнули всі моторошні сільські легенди про духів поліських боліт. Проте здоровий глузд і природне співчуття швидко взяли гору над забобонним страхом.
— Хто тут? Озвіться! — голосно гукнула жінка, намагаючись надати своєму голосу впевненості.
— Допоможіть мені… Благаю, допоможіть! — несподівано відповіло їй болото приглушеним, зовсім знесиленим жіночим голосом.
Ще до кінця не розуміючи, що відбувається, Галина Іванівна почала розгублено оглядатися по сторонах. Раптом вона помітила, як за кілька метрів від неї, у густому очереті, ворушиться велика темна купина. Жінка обережно зробила кілька кроків уперед і з жахом побачила, що це не купина, а жива людина, яка повільно йде на дно.
— Почекай хвилинку! Я зараз, я вже біжу, тільки тримайся! — крикнула вона, миттю відкинувши вбік кошик із такими бажаними білими грибами.
Пані Галя, забувши про власний вік і хворе коліно, кинулася на допомогу нещасній, яка безнадійно борсалася в крижаній болотній жижі. Її далеко не відразу вдалося витягнути постраждалу на тверду землю, бо багно міцно тримало свою жертву. Галина хапала її за одяг, тягнула з усіх сил, ризикуючи сама опинитися в трясовині, і раз у раз читала про себе молитву. Коли вони обидві нарешті знесилено впали на сухий мох, рятівниця з подивом усвідомила, що перед нею зовсім молода жінка.
Її колись дорогий, стильний міський плащ перетворився на важке, брудне лахміття, а світле волосся злиплося від твані.
— Хто ти така, дитино? І як тебе занесло в це прокляте місце? — важко дихаючи, запитала Галина Іванівна незнайомку.
— Я… я зовсім нічого не пам’ятаю! — істерично заплакала та у відповідь, закриваючи брудне обличчя тремтячими руками.
— Як же так, золота моя, невже навіть імені свого не згадаєш? — не повірила жінка.
Незнайомка лише розпачливо і заперечно похитала головою, її всю трусило від холоду та пережитого шоку.
— Господи, що ж мені з тобою такою робити? — сплеснула руками Галина, оглядаючи густий ліс. — Скоро вже вечоріти почне, а вночі тут вовки ходять.
— Знаєш що? Давай-но я тебе додому заберу, в наше село. — рішуче додала вона. — А там уже розберемося, як тобі допомогти. Іти сама зможеш?
— Ні, напевно… Я ніяк не зможу піднятися! — простогнала жінка, роблячи марну спробу спертися на руки. — У мене страшенно болить спина, а ноги наче чужі, зовсім мене не слухаються.