Минуло лише три дні від тієї страшної та емоційної ночі, як на подвір’я Матвія Степановича заїхав великий столичний автомобіль. З нього, ледве тримаючись на ногах від пережитого стресу та безсонних ночей, вийшли батьки Олени. Побачивши свою єдину доньку живою і неушкодженою, вони не змогли стримати гірких сліз полегшення. Батько, сивий і поважний чоловік, міцно тиснув мозолясту руку Матвія, раз у раз повторюючи слова безмежної вдячності. Мати ж не випускала з обіймів розчулену Галину Іванівну, називаючи її справжнім янголом-охоронцем їхньої родини.
Гості з великою радістю погодилися затриматися на кілька днів у гостинному будинку поліського костоправа, щоб Олена могла трохи зміцніти перед довгою дорогою. За цей короткий час Галина Іванівна встигла зводити міських жителів на свої таємні грибні місця, з гордістю демонструючи щедрість місцевих лісів.
Матвій Степанович, який раптом помітно пожвавішав, із задоволенням показував їм красу навколишньої природи, старі дубові гаї та тихі лісові озера. Вечорами вони всі разом збиралися за великим столом на веранді, пили духмяний чай із чебрецем і довго розмовляли про життя. У ці моменти старий будинок, який роками бачив лише самотність свого господаря, знову наповнився теплом і затишком.
Тим часом у столиці розгорталися зовсім інші, набагато драматичніші події, які поставили крапку в цій історії. Вадима затримали прямо в його розкішному кабінеті, на очах у десятків шокованих підлеглих компанії “СмарТек Київ”. Слідчі швидко зібрали необхідні докази, а сам він під тиском фактів почав давати свідчення. За залишення людини в небезпеці та спробу заволодіння спільним майном шахрайським шляхом йому загрожував цілком реальний і чималий тюремний термін. Справедливість, у яку Олена вже майже перестала вірити, нарешті взяла гору над жорстокістю і жадібністю.
Невдовзі Олена та її батьки почали збиратися додому, до столиці, де на них чекало повернення до нормального життя. Прощання було надзвичайно теплим і щемливим; жінки плакали, обіймаючись, а чоловіки міцно тиснули один одному руки. Коли їхня машина зникла за поворотом ґрунтової дороги, на подвір’я Матвія Степановича знову опустилася звична, тягуча тиша. Він довго стояв біля воріт, дивлячись услід автомобілю, і глибоко вдихав прохолодне осіннє повітря.
— Знаєш, Матвію, а я ж чомусь грішним ділом думала, що вона в тебе назавжди залишиться, — задумливо промовила Галина Іванівна, яка нечутно підійшла до його двору. — Думала, що після всього пережитого вона вже ніколи не захоче повертатися в те місто, до тих злих людей.
— Хто залишиться? — щиро здивувався чоловік, піднімаючи на сусідку очі.
— Та Олена ж, хто ще! — сплеснула руками жінка, дивуючись його нетямущості. — Ви ж так гарно ці дні спілкувалися, наче все життя одне одного знали.
Матвій Степанович лише гірко усміхнувся і похитав головою, спираючись на старенький паркан.
— От же вигадала таке! Ну й фантазерка ти, Галю, справжня письменниця! — по-доброму розсміявся він. — Що з мене взяти? Я ж уже далеко не молодий, посивів весь, бородою заріс, наче лісовик.
— Та й не багач я зовсім, щоб київську пані утримувати. Що я можу дати такій молодій і красивій жінці? Город, корову та ліс за вікном? — риторично запитав Матвій. — Вона ще молода, їй міський ритм потрібен, кар’єра, майбутнє.
Він зробив паузу, подивився кудись у високе осіннє небо, і його голос став зовсім тихим, ледь вловним.
— Ні, Галю, у неї зовсім інша доля, а я вже давно звик до своєї тиші. І нічого кардинально міняти у своєму житті я більше не хочу, — зізнався він. — Та й кохатиму я завжди тільки одну жінку — мою покійну Оленку. Не зможу я зрадити її світлу пам’ять, навіть заради порятунку від самотності. Розумієш?
Галина Іванівна повільно, з розумінням кивнула, відчуваючи, як до горла підступає клубок сліз. Вона чудово розуміла, що в кожного з них свій хрест і свої, роками виплекані спогади, які не можна просто так перекреслити. Жінка знала, наскільки важко давалося Матвію його відлюдництво, але всім серцем поважала його глибокі почуття та неймовірну вірність.
— Розумію я тебе, Степановичу. Живи так, як серце підказує! — сказала вона, тепло усміхнувшись крізь сльози. — Головне, щоб у тебе на душі було спокійно і світло.
— І ти вже не ображайся на мене, старого дурня. Це я просто так ляпнула, не подумавши. Ти ж знаєш, як я люблю язиком плескати, коли діла немає, — винувато додала вона. — Мої он у місто як поїдуть на вихідні до сватів, то в хаті так порожньо стає, хоч вовком вий. Тому й не сиджу на місці, а йду до людей, хочу поговорити, порадити щось, розрадити.
— Даремно ти себе живцем ховаєш, Матвію, ти ж ще такий міцний господар, — не втрималася вона від останньої поради.
Матвій лише щиро розреготався у відповідь на її слова, відганяючи залишки меланхолії.
— От жаліти мене точно не треба, Галю. Я звик жити сам, мені так комфортно, — запевнив він. — Та й хіба з такою енергійною сусідкою, як ти, засумуєш? То незнайомку з болота мені на плечі звалиш, то наряд поліції з мигалками викличеш. З тобою життя завжди б’є ключем!
Галина Іванівна жартівливо насупила брови і погрозила йому кулаком.
— Ну добре вже тобі насміхатися! Я ж вибачилася за того капітана, — пробурчала вона. — Сам винен, не треба було такі таємниці від сусідів розводити.
— Слухай, сусіде, а ти і справді спину так майстерно лікуєш, як Олена казала? — раптом з надією запитала жінка. — Мені зможеш допомогти? Бо я вже стільки років мучуся, мазі ніякі не рятують.
— Звісно, допоможу, куди ж я подінуся, — абсолютно серйозно промовив Матвій Степанович, дивлячись їй в очі. — От тільки завтра з самого ранку піду в ліс, принесу все необхідне і відразу почнемо терапію.
— А в ліс то навіщо? Тобі ж якісь інструменти потрібні, а не шишки, — щиро здивувалася Галя.
— Ну а як же інакше? Треба молодої, пекучої кропиви нарвати побільше! — вигукнув він з абсолютно серйозним обличчям. — Таких непосидючих баламуток, як ти, тільки свіжа кропива на ноги швидко ставить! Відшмагаю тебе пару разів по спині, сама все зрозумієш!
Галина Іванівна з переляку аж очі округлила, але, помітивши, як хитро зблиснули очі сусіда, теж голосно розреготалася на всю вулицю.
— От же ж брехун старий, а я ледве не повірила! — крізь сміх видавила вона, витираючи сльози. — Добре, нехай навіть і кропива, аби тільки помогло. Бо інакше я від тебе точно не відчеплюся!
— Знаю, що не відчепишся, — з полегшенням зітхнув чоловік і тепло усміхнувся. — Вилікую я тебе, обіцяю. Слово костоправа.
Галина Іванівна теж задоволено усміхнулася, вдивляючись у його добрі, ледь підкреслені глибокими зморшками очі. Вона більше абсолютно не боялася цього дивакуватого сусіда і повністю йому довіряла. А ще вона твердо знала, що більше ніколи не залишить його тут на самоті, бо за суворою зовнішністю ховалося велике золоте серце.
Коли всі пристрасті остаточно вляглися, а звуки сільської метушні розчинилися у вечірній тиші, Олена у своїй столичній квартирі нарешті відчула довгоочікуваний спокій. Вона пройшла через справжнє пекло, але кожен болючий крок назад був лише підготовкою до стрімкого стрибка вперед. А в цей самий час на далекому Поліссі Матвій стояв біля відчиненого вікна, спостерігаючи, як за ліс повільно сідає багряне сонце.
Він відчував, що в його грудях більше немає того задушливого тягаря, який роками тиснув на серце. Їхні життєві дороги перетнулися зовсім випадково, але саме ця неймовірна зустріч повернула їм обом найважливіше — непохитну віру в майбутнє. Бо навіть якщо життя затягує тебе в найглибше болото, з якого, здається, немає вороття, попереду обов’язково знайдеться світла стежка. І на цій стежці завжди з’явиться небайдужа людина, яка не дасть тобі впасти.