Саме в цей час до старого паркану Матвія Степановича обережно підкрадалася надміру цікава Галина Іванівна. Вона ледве дочекалася, поки зійде сонце, щоб прийти і детально розпитати загадкову незнайомку про її минуле. Жінка вже подумки складала в голові список питань, коли раптом її ноги буквально приросли до землі. Ледве вона встигла занести ногу на дерев’яну сходинку ґанку, як із глибини будинку пролунав несамовитий, відчайдушний жіночий крик.
У Галини Іванівни миттєво похололо все всередині, а перед очима промайнули найстрашніші картини з кримінальних новин.
— Боже ж ти мій правий, та що ж він там із нею робить?! — вголос ахнула вона, задкуючи від будинку.
Не втрачаючи ні секунди, пані Галя щодуху помчала геть із двору, на ходу дістаючи з кишені свій мобільний телефон. Вона тремтячими, неслухняними пальцями набрала номер місцевого дільничного інспектора і закричала в слухавку так, що ледве не зірвала голос. Вона благала негайно їхати до хати скраю села, емоційно переконуючи поліцейського, що старий відлюдник Матвій прямо зараз катує молоду жінку і рахунок іде на хвилини.
Патрульний автомобіль місцевої поліції, здіймаючи стовпи густого пилу, примчав на подвір’я вже за двадцять хвилин. Дільничний офіцер, міцний і досвідчений капітан, вискочив з машини, подумки готуючись побачити найжахливішу сцену у своїй практиці. Він поклав руку на кобуру і різко, без стуку, розчахнув вхідні двері будинку, очікуючи побачити кров і сліди боротьби. Але те, що постало перед його очима, змусило поліцейського завмерти на порозі з відкритим ротом.
Замість місця злочину він побачив абсолютно ідилічну картину: Матвій Степанович і його гостя мирно сиділи за кухонним столом. Перед ними стояли великі чашки з ароматним трав’яним чаєм та тарілка зі свіжим медом. Олена більше не була схожа на залякану жертву; на її обличчі грала легка усмішка, а очі світилися щирою вдячністю. Вони тихо сміялися, обговорюючи події останньої години, наче давні добрі друзі.
— Знаєте, коли ви зайшли в кімнату з тим дерев’яним молотком і кілком, я подумки вже попрощалася з життям, — зі сміхом говорила Олена, згадуючи їхній сеанс лікування.
— Але зараз я вам настільки вдячна, що просто не вистачає слів! — продовжувала вона з захопленням. — Це якесь диво! Я можу вільно нахилятися, рухати руками, повертати шию. Наче з моєї спини зняли бетонну плиту, яка не давала мені дихати всі ці дні.
— Я дуже радий, що зміг допомогти. З кожним днем тобі ставатиме тільки краще, — привітно відповідав Матвій. — Але за умови, що будеш суворо дотримуватися моїх рекомендацій і берегти себе.
— Доброго ранку… А що, власне, тут відбувається? — нарешті відмер дільничний, розгублено знімаючи кашкет.
Матвій Степанович, почувши причину такого раптового візиту поліції, лише важко зітхнув і скрушно похитав головою.
— От же ж Галя, от же ж невгамовна жінка! — пробурмотів він.
— Та ви проходьте, капітане, сідайте. Ніхто тут нікого не вбиває, — сказав господар і спокійно пояснив поліцейському, що він просто вправляв гості зміщені хребці за допомогою своєї давньої методики.
Дільничний вислухав пояснення, але його погляд раптом став дуже уважним і настороженим. Він невідривно дивився на обличчя Олени, наче намагаючись скласти в голові якийсь складний пазл.
— Це все, звісно, добре, — повільно промовив капітан. — Але почекайте-но хвилинку…
— Випадково не Олена Ковальчук? — різко запитав він, дістаючи з папки орієнтування. — Вас же шукає чоловік! У всі відділки розіслали ваші фото. Але як ви опинилися в наших глухих лісах, за сотні кілометрів від столиці?
Олена миттєво змінилася на обличчі, її усмішка зникла, а в очах знову з’явився той самий холодний, паралізуючий страх. Вона важко зітхнула, опустивши погляд на свої руки, які нервово стискали чашку.
— Це мій чоловік, Вадим, вивіз мене в той ліс… І просто залишив там помирати, — тихо, але твердо вимовила жінка, дивлячись прямо в очі поліцейському.
— Виявилося, що в нього вже давно є інша жінка, а я стала для нього зайвою перешкодою. Але просто розлучитися він не хотів, бо тоді довелося б ділити нашу спільну ІТ-компанію “СмарТек Київ”, яку ми разом будували з нуля.
— Він усе ретельно спланував. Вадим спеціально обрав цей глухий район із болотами. Він чудово знав, що зі своєю хворою спиною я ніколи не зможу вибратися з тієї трясовини самостійно.
— Але навіщо ви взагалі погодилися з ним кудись їхати в таку глушину? — щиро здивувався дільничний, роблячи нотатки у своєму блокноті.
— Вадим був дуже переконливим. Він сказав, що нам треба врятувати наш шлюб, що ми поїдемо на вихідні в новий преміум-комплекс “Поліська тиша”, — з гіркотою в голосі відповіла Олена.
— Він обіцяв, що ми проведемо час разом, погуляємо еко-стежками, згадаємо минуле. Я, як наївна дурманка, повірила кожному його слову. Аж до того моменту, поки він не завів мене в гущавину, підштовхнув у багно, сів у свою машину і просто поїхав геть.
Матвій Степанович, який до цього мовчав, уважно подивився на жінку.
— Значить, ти ніяку пам’ять насправді не втрачала вчора в лісі? — запитав він з легким докором, але без злості.
— Ні, звісно, не втрачала, — зізналася Олена, опустивши очі. — Я була в такому шоці, що просто хотіла все забути, стерти своє минуле. Але до свого чоловіка я більше ніколи не повернуся.
— Цей негідник має сидіти у в’язниці! — раптом пролунав від вхідних дверей гучний, обурений голос Галини Іванівни.
— О, і ти вже тут, як тут! Швидка на розправу! — обернувся до сусідки Матвій.
— Ну що ж ти поліцію дарма турбуєш, людям працювати не даєш? Не могла по-людськи підійти і в мене запитати? Мабуть, нарозповідала капітану таких жахів, що він ледве двері з петель не зняв!
Галина Іванівна трохи зніяковіла, нервово поправляючи хустку на голові, але відступати не збиралася.
— Та я ж за тебе хвилювалася, старий ти дурню! І за Олену також! — почала виправдовуватися вона. — Я ж як ті крики моторошні почула, то мало інфаркт не отримала. Думала, ти бідолаху на шматки ріжеш!
— І взагалі, чому це я тільки зараз дізнаюся, що ти справжній костоправ?! — перейшла вона в наступ. — Сусідом ще називається! Я ж стільки років зі своєю спиною і колінами мучуся, якби знала — давно б уже до тебе на прийом прийшла!
Матвій Степанович не витримав і голосно, щиро розсміявся, дивлячись на її обурене обличчя.
— Ну от, тепер завдяки твоєму довгому язику точно все село знатиме, — з усмішкою сказав він. — У мене і без того клієнтів із міста вистачало, а тепер хоч ховайся. Добре вже, Галю, приходь і ти, займуся я твоєю спиною, підніму на ноги.
— Ну що, пані Олено, будемо збиратися? Я відвезу вас до столиці, або хоча б до нашого районного відділку, — перервав їхню перепалку дільничний офіцер.
— Там ви напишете офіційну заяву на свого чоловіка. Бачите, який він хитрий маніпулятор? Сам кинув вас у болото, а потім повернувся до Києва і підняв на ноги всю поліцію, ніби ви зникли.
— Він розраховував, що тут, у непрохідних хащах, вас ніхто і ніколи не знайде. Справжній монстр.
— Ні, я не хочу нікуди їхати! Принаймні зараз… — злякано похитала головою жінка, ховаючись за спину Матвія. — Зрозумійте, я страшенно його боюся. Він дуже впливова людина.
— Нехай Олена поки що поживе в мене, під моїм захистом, — несподівано і дуже твердо запропонував Матвій Степанович. — А заяву ми обов’язково напишемо і передамо. Такий страшний злочин не повинен зійти йому з рук.
— Єдине, чого я зараз хочу, — це зателефонувати своїм батькам і сказати, що я жива і в безпеці, — Олена з надією подивилася на Матвія. — Вони, мабуть, за ці дні ледве з глузду не зійшли від горя.