Пес біг пліч-о-пліч із хлопчиком. І раптом він загавкав.
Він гавкав! Вперше за весь цей час! Його голос був потужним, густим, громоподібним. Цей гавкіт розкочувався над селом, летів аж до самого лісу, і луна повертала його назад. Хлопчик дзвінко сміявся, пес голосно гавкав, і все це разом зливалося в неймовірну, переможну симфонію життя.
Це була музика, схожа на ту саму таємну мамину пісеньку про маленьке оленятко.
Остап стояв біля хвіртки і не міг стримати сліз радості. Вулицею якраз ішов бригадир Борис. Він зупинився. Довго дивився на хлопчика, що грався із собакою на зеленій траві. Потім повернувся до Остапа і тепло усміхнувся.
— Гарний у тебе собака, Остапе. Дуже гарний.
Остап подивився на Матвійка і Спаса. Маленький і великий. Обидва живі. Обидва врятовані. Обидва зцілені.
— Це не собака, Борю, — тихо відповів Остап, не відриваючи погляду від сина. — Це наш Спас. Наш порятунок.
Матвійко бігав по траві, алабай радісно гавкав. Полісся прокидалося після довгої зими. Весняне сонце стояло високо в небі, зігріваючи землю. І десь там, високо за хмарами, хтось невидимий тихо співав пісню про маленьке оленятко, яке довго блукало в холодному темному лісі, але врешті-решт знайшло шлях додому.
І двері цього дому тепер назавжди були відчинені.