Ранок настав несподівано швидко. Злива нарешті перетворилася на дрібну, мрячну сітку, а крізь важкі, свинцеві хмари навіть почало пробиватися бліде весняне сонце.
Катя прокинулася від тихого брязкоту посуду на кухні. Вона спала на підлозі, на килимку, вкритому чиїмось сухим бушлатом, бо свій диван віддала Максимку. Вона повільно сіла, розминаючи затерплу спину.
У будинку панувала ідеальна чистота. Калюжі, що вчора заливали підлогу, зникли — бійці, очевидно, зібрали воду, поки вона спала. На кухні порядкував Сашко-Змій. Він стояв біля старої плити, на якій шкварчала пательня. Запах стояв такий, що в Каті миттєво звело шлунок від голоду.
— Доброго ранку, господине, — усміхнувся Змій, вправно перевертаючи щось на сковорідці. — Сподіваюсь, ми вас не розбудили.
— Ви… ви щось готуєте? — кліпнула очима Катя, намагаючись зрозуміти, чи це не сон.
— Робимо ревізію наших запасів, — озвався Михайло, який сидів за маленьким кухонним столом і пив каву зі своєї металевої кружки. — У нас залишилося кілька пакетів армійської гречки, банка непоганої тушонки і трохи яєць, які хлопці купили ще на заправці до бурі. Змій вирішив, що з цього вийде ідеальний сніданок.
— Але ж це ваша їжа, ви ж самі голодні, — зніяковіло почала Катя, підводячись і поправляючи волосся.
— Вже поїли, — коротко відрізав Змій, ставлячи перед нею і Максимком, який щойно визирнув із кімнати, дві глибокі тарілки з гарячою, розсипчастою кашею і шматочками м’яса. — Сідайте і їжте. Нам треба підкріпитися перед тим, як витягати машини з багнюки.
Катя мовчки взяла ложку. Вона дивилася на цих великих, суворих чоловіків, які віддали їм з сином останню нормальну гарячу їжу, і не могла стримати сліз вдячності. Максимко накинувся на гречку так, ніби це був найсмачніший делікатес у світі.
— Мамо, смачно! Дядя Змій добре готує! — проголосив малюк, набиваючи повні щоки.
— Радий старатися, командире! — Змій приклав руку до скроні у жартівливому вітанні.
Решта бійців уже були на подвір’ї. Вони перевіряли спорядження, чистили берці від багнюки і намагалися оцінити масштаби катастрофи на дорозі. Тарас щось зосереджено колупав під капотом одного з пікапів.
— Дорогу розмило так, що трактор потрібен, — констатував Дід Богдан, заходячи до хати. На його чолі блищали краплі поту. — Ми засіли міцно. Треба чекати, поки підсохне, або шукати місцевого фермера з важкою технікою.
— Значить, чекаємо, — спокійно вирішив Михайло. — Ми нікуди не поспішаємо.
Катя допила каву і підвелася.
— Я… я вам так вдячна за дах. І за світло. Якби не ви, я б не знаю, як ми пережили цю ніч. Я хотіла б вам заплатити за ремонт, але…
— Забудьте про гроші, — жорстко, але не зло зупинив її Михайло. — Це був наш обов’язок. Але ми маємо іншу проблему.
Він кивнув у бік вікна. Катя подивилася туди і відчула, як серце падає в п’яти.
Грузькою, розмитою дорогою, ковзаючи і матюкаючись, до її двору наближався Валерій Петрович — власник будинку. Він був одягнений у дорогий плащ, який уже встиг вимазати в глину, і його обличчя було червоним від люті. Очевидно, він побачив скупчення військових машин здалеку і примчав з’ясовувати стосунки.
— Це мій орендодавець, — прошепотіла Катя, бліднучи. — О Боже…
Валерій Петрович навіть не постукав. Він з розгону відкрив хвіртку і ввалився на подвір’я, ледь не впавши в калюжу.
— Що тут відбувається?! — загорлав він на всю вулицю, дивлячись на пікапи, брезент на даху і військових. — Що ви тут влаштували, Катерино?! Ви що, перетворили мій будинок на казарму?!
Катя вибігла на ґанок. Її трусило.
— Валерію Петровичу, будь ласка, не кричіть. Була жахлива злива, дах протікав, замкнуло проводку… Хлопці просто сховалися від дощу і допомогли мені…
— Допомогли?! — верещав він, тицяючи пальцем у брезент на даху. — Хто дозволив лізти на МІЙ дах?! Ви знаєте, скільки коштує шифер?! Ви порушили договір оренди! Будь-яке втручання в конструкцію будинку — тільки з мого письмового дозволу!
— Але ж нас заливало водою! Ваша хата могла згоріти через коротке замикання! — Катя намагалася перекричати його істерику.
— Мене це не обходить! Ви влаштували тут табір! Мені вже сусіди дзвонили, скаржилися на машини і шум! Значить так, Катерино. Моє терпіння урвалося. Даю вам тридцять днів. Щоб до кінця червня вашого духу тут не було! Збирайте речі і вимітайтеся! І за ремонт даху я вирахую з вашого депозиту!
Катя відчула, як земля пливе з-під ніг. Тридцять днів. Де вона знайде житло за такі гроші в передмісті? З дитиною?
Валерій Петрович уже розвернувся, щоб піти, задоволений своїм виступом, коли на ґанок повільно вийшов Михайло. Його величезна фігура затулила собою двері. За його спиною миттєво виросли Змій, Тарас і ще кілька бійців. Вони не сказали жодного слова, але їхні погляди були важчими за свинець.
Орендодавець зупинився. Його істеричний запал різко згас, коли він усвідомив, з ким розмовляє.
— Е-е-е… це моє приватне майно, — спробував він видавити з себе владний тон, але голос зрадницьки пискнув.
— Приватне майно, кажеш? — Михайло спустився сходами. Він говорив тихо, без жодної краплі агресії, але від цього ставало ще страшніше. — А здавати людям будинок з аварійним дахом і проводкою, яка іскрить від першого дощу — це як називається? Замах на життя чи просто злочинна недбалість?
— Я… я не знав про проводку. І взагалі, я маю право виселити її, коли захочу! Це прописано в договорі! — Валерій Петрович зробив крок назад.
— Максе! — гукнув Михайло вбік одного з пікапів. — Іди-но сюди. У нас тут юридичний спір.
З машини виліз високий, худий чоловік у військових штанах і флісці. У нього було розумне, пронизливе обличчя в окулярах.
— Лейтенант Максим Савенко. У цивільному житті — старший партнер юридичної фірми, — представився він, підходячи до орендодавця. Він дістав із кишені маленький блокнот. — Отже, ви стверджуєте, що маєте право виселити матір з малолітньою дитиною за те, що вона усунула аварійну ситуацію, яка загрожувала її життю?
— Так, бо вона не попередила мене…
— Цивільний кодекс України, стаття 810 і далі, — спокійно і монотонно перебив його Максим. — Орендар має право усунути недоліки речі, якщо вони унеможливлюють її використання. Більше того, він має право вимагати від орендодавця відшкодування витрат на усунення цих недоліків. Ви здали житло, не придатне для проживання. Моя клієнтка, так, я тепер офіційно представляю інтереси пані Катерини, ледь не загинула разом із дитиною через вашу жадібність.
Валерій Петрович зблід.
— Які витрати? Вона нічого не витратила! Ці люди… ви ж самі все зробили!
— У нас є акти виконаних робіт, — Максим поплескав по кишені. — Ми виставимо вам рахунок за матеріали, тактичний брезент, який коштує дорожче за ваш гнилий шифер, і роботу військових інженерів. Це обійдеться вам тисяч у сорок гривень. А якщо ви спробуєте її виселити, ми подамо зустрічний позов про порушення санітарних норм, ухилення від сплати податків — ви ж договір не реєстрували в податковій, правда? — і створення загрози життю неповнолітньої дитини.
Орендодавець стояв, мов ударений блискавкою. Його нахабство кудись випарувалося. Він кліпав очима, дивлячись то на Максима, то на суворих військових.
— Це… це шантаж, — пробурмотів він.
— Це юридична консультація. Безкоштовна, — ввічливо усміхнувся Максим. — То що ми вирішуємо?
Валерій Петрович нервово облизав губи.
— Добре… нехай живе. Але я не платитиму за ваш брезент!
— Ми вам його подаруємо, — подав голос Михайло. — Але договір ми перепишемо. На один рік, без права виселення і підняття оренди. І з вашим зобов’язанням перекрити дах до осені за ваш рахунок. Згода?
— Згода, — видихнув ділок. — Тільки документи підготуйте… Я підпишу.
Він розвернувся і поплентався геть, ковзаючи по багнюці, намагаючись якомога швидше забратися з цього двору.
Катя стояла на ґанку, затуливши рот рукою. Вона не могла повірити в те, що щойно відбулося. Найбільший жах її життя, проблема, яка не давала їй спати ночами, була вирішена за п’ять хвилин спокійної розмови.
— Я не знаю, як вам віддячити, — прошепотіла вона, коли Михайло і Максим підійшли до неї. — Ви просто янголи-охоронці якісь.
— Ми не янголи, Катю. Ми піхота, — усміхнувся Михайло. — А піхота завжди тримає позиції. Заспокоюйтеся. Все найгірше позаду.
Але це був ще не кінець див цього дня.
Поки чекали, щоб багнюка трохи підсохла, Катя вирішила віддячити своїм рятівникам єдиним способом, який у неї був. З продуктів, які хлопці принесли зі своїх запасів (картопля, сало, борошно, цибуля і трохи овочів), вона організувала справжній бенкет. Вона зліпила ідеальні вареники з картоплею, насмажила гіру пухких дерунів із хрусткою скоринкою, зробила велику сковорідку засмажки з цибулею та салом. На десерт вона швидко замісила тісто і спекла на старому деку розкішні домашні налисники.