Коли вона винесла величезні тарілки на веранду, де хлопці облаштували імпровізований стіл із ящиків, запала тиша.
— Матінко Божа, — видихнув Тарас, втягуючи носом аромат дерунів. — Це ж запах мого дитинства.
Бійці накинулися на їжу. Вони їли так, ніби не бачили домашньої їжі роками (можливо, так воно і було). Вони заплющували очі від задоволення, мукали, хвалили кожен шматочок.
— Катю, — серйозно сказав Змій, який, нагадаємо, був їхнім польовим кухарем. — Я офіційно визнаю свою поразку. Моя тушонка і поруч не стояла з цими дерунами. Це просто шедевр.
— Ви ж казали, що мрієте про ресторан? — запитав Дід Богдан, наминаючи налисник. — З такою їжею ви б озолотилися.
Катя сумно всміхнулася, витираючи руки об фартух.
— Мрію. Українська кухня, справжня, домашня. “Мамин Смак”. У мене всі розрахунки є, всі рецепти. Я навіть приміщення бачила ідеальне на Подолі — маленьке, затишне, кухня там готова. Але щоб його орендувати і запустити, треба тисяч п’ятнадцять доларів. Для мене це як політ на Марс. Нереально.
Військові раптом перезирнулися. Це був той самий безмовний діалог, який Катя вже бачила вчора. Михайло поклав свою виделку.
— Тарасе, скільки у нас залишилося в касі нашого ветеранського фонду? — запитав він.
— Близько мільйона гривень, — відповів Тарас. — Ми скидалися зі своїх бойових премій, щоб допомагати сім’ям поранених і купувати спорядження.
Михайло подивився на Катю дуже уважно і серйозно.
— А що, якщо ми профінансуємо твій політ на Марс?
Катя завмерла. Тарілка, яку вона тримала в руках, ледь не випала на підлогу.
— Що? Я… я не розумію.
— Тисяч п’ятнадцять доларів. Це десь пів мільйона гривень. Ми можемо виділити цю суму з нашого фонду як стартову безвідсоткову позику. Інвестицію в український бізнес. В український тил, — сказав Михайло так буденно, ніби йшлося про купівлю хліба.
— Ви жартуєте… Ви не можете віддати такі гроші абсолютно незнайомій жінці!
— Ми віддаємо не незнайомій жінці. Ми віддаємо їх матері, яка не здається, яка шикарно готує і яка відчинила нам двері в найстрашнішу зливу. Ми віримо в тебе, Катю. І якщо ми вже почали відбудовувати твій тил, то треба довести справу до кінця.
Тиша на веранді була такою густою, що її можна було різати ножем. Усі двадцять п’ять бійців дивилися на неї з абсолютною довірою і підтримкою. Вона не могла дихати від сліз, які підступили до горла. Божевілля. Це було повне божевілля.
Але вона подивилася на Максимка, який щасливо їв вареник, вимазавши щічки в сметані, і зрозуміла, що більше не має права відступати.
— Я віддам вам усе до копійки, — прошепотіла вона. — Обіцяю. Я буду працювати вдень і вночі.
— Знаємо, — усміхнувся Михайло. — Максе, готуй договір інвестиційної позики. Катю, збирайся. Багнюка підсохла. Завтра ми їдемо на Поділ дивитися твоє приміщення.
Наступного ранку весняне сонце світило так яскраво, ніби намагалося вибачитися за вчорашній буревій. Дороги підсохли достатньо, щоб колона військових пікапів змогла виїхати з розмитої ґрунтівки. Катя їхала на передньому сидінні командирського автомобіля поруч із Михайлом. Максимко надійно сидів у дитячому автокріслі ззаду, зачаровано граючись із шевроном, який йому подарував Змій.
Вони прямували на Поділ. Катя відчувала себе так, наче опинилася всередині якогось нереального фільму. Вона — звичайна жінка, яка ще вчора виживала на двісті гривень, — сьогодні їде з колоною фронтовиків дивитися приміщення для свого майбутнього ресторану.
Приміщення знаходилося на Нижньому Валу, в історичній будівлі з високими арочними вікнами. Ззовні воно виглядало трохи занедбаним: вивіска попередньої кав’ярні вицвіла, на склі назбирався пил, але локація була ідеальною — поруч офіси, зупинки транспорту і постійний потік людей.
Власник приміщення, сивуватий чоловік на ім’я Арсен, чекав на них біля входу. Коли він побачив, що його потенційна орендарка приїхала в супроводі півдюжини військових пікапів та високих чоловіків у формі, його обличчя злегка витягнулося від подиву.
— Доброго дня, — Арсен поспішно простягнув руку Михайлу, який ішов попереду. — Я так розумію, ви серйозні люди.
— Серйозніші не буває, — спокійно кивнув Михайло. — Відчиняйте.
Всередині пахло застояним повітрям і старою кавою. Приміщення було просторим: високі стелі з ліпниною, цегляні стіни, які потребували мінімального косметичного втручання, і великий зал, де легко могли розміститися сорок-п’ятдесят гостей. Але найважливішим скарбом для Каті була кухня.
Вона пройшла за барну стійку і завмерла, притиснувши руки до грудей. Кухня була професійною, обладнаною за всіма правилами: дві потужні індукційні плити, велика промислова витяжка, широкі робочі поверхні з нержавіючої сталі, дві місткі печі та навіть морозильна камера. Все було вкрито шаром пилу і жиру від попередніх орендарів, але воно БУЛО. Для людини, яка все життя готувала на крихітній домашній кухні, це був справжній космос.