— Тут треба добре відмити кожен сантиметр, — професійно оцінив ситуацію Тарас, проводячи пальцем по витяжці. — Вентиляцію треба чистити, кілька розеток замінити, бо вони розбовтані. Але загалом — залізо надійне. Працюватиме.
— Оренда — тисяча п’ятсот доларів на місяць, — подав голос Арсен, побачивши блиск в очах Каті. Він одразу спробував підняти ставки. — Плюс оплата за перший і останній місяць одразу. І ще гарантійний депозит. Розумієте, зараз весна, сезон починається, у мене є ще претенденти…
— Арсене, давай без казок, — спокійно і монотонно перервав його Максим, військовий юрист, дістаючи папку з документами. — Це приміщення простоює вже дев’ять місяців. Ми перевірили. Ви платите за опалення пустих квадратних метрів. Ніяких інших претендентів у вас немає.
Арсен знітився, але спробував тримати марку:
— Ну, знаєте, Поділ є Поділ. Я не збираюся здавати його за копійки.
— А ми й не просимо за копійки, — підключився Михайло. Його голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася незламна впевненість. — Ми погоджуємося на тисячу п’ятсот. Але ми підписуємо договір на рік із фіксованою ставкою. Ми самі робимо косметичний ремонт і приводимо до ладу електрику. Але якщо щось стається з трубами чи витяжкою — це ваш клопіт. І ніяких раптових виселень, якщо вам щось примариться. Згода?
Арсен перевів погляд з Михайла на Максима, потім на кремезного Тараса, який задумливо крутив у руках гайковий ключ. Ділок зрозумів, що ці хлопці — не ті люди, з якими варто торгуватися через дрібниці.
— Добре. Ваші умови, — зітхнув він. — Але щоб без сюрпризів.
Вже через тридцять хвилин Катя поставила свій підпис на договорі оренди. Коли Арсен передав їй важку в’язку ключів, її руки тремтіли так сильно, що ключі ледь не впали на підлогу. Вона офіційно стала власницею бізнесу. Вона зробила перший крок на Марс.
Але реальність, як це часто буває, вдарила її під дих з найнесподіванішого боку.
Того ж вечора, коли вони повернулися в її будиночок у передмісті, щоб зібрати речі для переїзду ближче до роботи (військові зголосилися допомогти їй знайти недорогу квартиру в місті), до двору під’їхав білий автомобіль із державними номерами.
З машини вийшли дві жінки із суворими, непроникними обличчями та планшетами в руках. Катя інстинктивно притиснула Максимка до себе.
— Катерина? — запитала старша жінка, поправляючи окуляри. — Служба у справах дітей та ювенальна превенція. До нас надійшла скарга на неналежні умови утримання дитини та загрозу її життю.
— Яка скарга? Від кого?! — Катя відчула, як холодний піт стікає по спині. Усі її найстрашніші страхи ожили в одну мить.
— Скаргу подала ваша сусідка, — без емоцій відповіла чиновниця. — Вона повідомила, що у вас протікає дах, антисанітарія, відсутня електрика, а також… — вона зазирнула в планшет, — що у вашому будинку постійно перебуває велика група озброєних чоловіків, що створює пряму загрозу для дитини. Ми зобов’язані провести перевірку і, в разі підтвердження фактів, тимчасово вилучити дитину до з’ясування обставин.
Катя зблідла як смерть. Вона подивилася в бік сусідського паркану. Там, за шторкою, явно ховалася та сама сусідка, яка постійно пліткувала і ненавиділа Катю просто за те, що вона була молодою, одинокою і бідною.
— Ви не маєте права! — закричала Катя, відступаючи на ґанок і ховаючи сина за спину. — Мій син доглянутий! Він нагодований!
— Заспокойтеся, пані, — чиновниця зробила крок уперед. — Дозвольте нам увійти і оглянути…
— Стояти! — пролунав різкий, владний голос.
Із дверей будинку вийшов Максим, за ним — Михайло і ще двоє бійців. Вони були без зброї і спорядження, у звичайних флісках, але їхній вигляд усе одно змусив інспекторок завмерти на місці.
Максим спокійно підійшов до жінок і простягнув своє посвідчення адвоката.
— Максим Савенко, офіційний представник пані Катерини, — сказав він крижаним тоном. — А тепер давайте розбиратися з вашим “вилученням”. Ви кажете, скарга на дах і проводку? Прошу перевірити.
Він жестом запросив їх усередину. Жінки, трохи збентежені таким поворотом, зайшли. У хаті було чисто, сухо і тепло. Нова тимчасова проводка працювала ідеально, холодильник був забитий продуктами (військові закупилися в супермаркеті на кілька днів наперед), а на столі стояла миска з теплими налисниками.
— Як бачите, умови проживання відповідають усім санітарним нормам, — продовжив Максим, ідучи за ними по п’ятах. — Щодо “озброєних чоловіків”. Ми — військовослужбовці Збройних Сил України, які повертаються з ротації. Ми перебуваємо тут як гості нашої знайомої, допомагаючи їй з ремонтом. Наша зброя знаходиться в розрядженому стані в замкнених машинах, згідно зі статутом. Жодної загрози для дитини ми не становимо. Навпаки, ми надали гуманітарну допомогу в умовах стихійного лиха.
Інспекторки перезирнулися. Їхня впевненість стрімко танула.
— Але ж… скарга надійшла, ми маємо реагувати, — пробурмотіла одна з них, щось швидко занотовуючи.
— Реагуйте, — погодився Максим, спираючись на одвірок. — Запишіть, що факти не підтвердилися. І додайте до протоколу, що ми подамо зустрічну заяву на громадянку, яка здійснила цей неправдивий виклик, за статтею 383 Кримінального кодексу України — завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Ми влаштуємо їй такі судові розгляди, що їй доведеться продати свій будинок, щоб оплатити адвокатів. Я вам це гарантую.
Жінки зі служби швидко дооформили папери, вибачилися за турботу і буквально втекли до своєї машини.
Коли вони поїхали, Катя безсило опустилася на стілець, закривши обличчя руками. Її плечі здригалися від беззвучних ридань.
— Усе. Твій тил тепер під бетонним захистом, — м’яко сказав Михайло, поклавши їй на плече свою важку руку. — Більше тебе ніхто не образить. А тепер витирай сльози. Завтра ми починаємо ремонт на Подолі.
Наступні три тижні перетворилися на найсвітліший і найшаленіший марафон у житті Каті.
Військові, які отримали законну десятиденну відпустку після ротації, не роз’їхалися по домівках. Більшість із них залишилися в Києві, щоб допомогти їй. “Мамин Смак” (а саме таку назву вони затвердили одноголосно) перетворився на справжній будівельний майданчик.
Хлопці працювали так, як звикли на фронті — швидко, без зайвих розмов і з максимальною ефективністю. Тарас повністю перебрав вентиляцію і замінив розетки. Змій, який виявився ще й непоганим плиточником, виклав нову плитку на кухні. Інші бійці шліфували старі дерев’яні столи, фарбували стіни у теплий, кремовий колір і монтували освітлення.
Катя не відставала від них. Вона відмивала кухню, розробляла технологічні карти страв, шукала постачальників продуктів і вчилася користуватися складною касовою програмою. Вона спала по чотири години на добу, але ніколи ще не відчувала стільки енергії.
Її мама залишила їй старі, пожовклі зошити з рецептами. Катя і Змій (який став її тимчасовим су-шефом) довели їх до ідеалу. Вони затвердили коротке, але бездоганне меню: фірмовий наваристий борщ із генеральським салом, пухкі домашні пельмені ручного ліплення в горщиках, соковиті крученики з грибною підливою, хрумкі деруни зі сметаною і зеленню, сирники, які танули в роті, та традиційний узвар.
— Це меню б’є прямо в серце, — сказав Дід Богдан, куштуючи фінальну версію борщу. — Кожен, хто це з’їсть, згадає свою маму і своє дитинство. Це наша головна зброя.
Але за два дні до запланованого відкриття сталася катастрофа.
Під час тестового запуску кухні одна з двох великих печей — та, в якій мали запікати пельмені та крученики — просто відмовилася працювати. Тарас розібрав її до гвинтика, але вердикт був невтішним.