— За часів моєї служби на гелікоптерах, — казав він, дивлячись кудись крізь неї, у свої спогади, — ми вивозили дипломатів з таких гарячих точок на Балканах, яких навіть на картах не позначали.
Або ж раптом видавав:
— Якось я працював на одне серйозне відомство. Не можу сказати назву, сама розумієш. Але скажу одне: ті хлопці облич не забувають ніколи.
Аліна була впевнена, що він просто фантазує. Можливо, стареча деменція, або просто самотність змушувала його вигадувати собі героїчне минуле, яке гріло душу краще за стару ковдру. Вона не сперечалася. Просто слухала.
А от інші люди не були такими толерантними. У квітні, коли сніг уже зійшов, залишивши по собі брудні калюжі, якийсь чоловік у дорогому діловому костюмі проходив повз. Він навмисно копнув ковдру Григора так, що та полетіла просто в брудний рівчак біля дороги.
Аліна стояла за три метри звідти, якраз збираючись переходити вулицю.
— Ей! — різко розвернулася вона, відчуваючи, як закипає кров. — Ви при своєму розумі? Що ви робите?!
Чоловік навіть не сповільнив крок.
— Він перегородив увесь тротуар! Розвели тут смітник!
— Це чийсь дідусь, негіднику! — крикнула йому навздогін дівчина, але “бізнесмен” лише махнув рукою і пішов далі, блискаючи лакованими туфлями.
Григір сидів мовчки. Він повільно потягнувся, витягуючи свою єдину ковдру з каламутної калюжі. Його жилаві руки сильно тремтіли. Чи то від ранкового холоду, чи то від приниження — Аліна не знала.
Вона підбігла і допомогла йому викрутити мокру тканину. Від неї тхнуло цвіллю, мокрим собакою та автомобільними вихлопами.
— Тобі не обов’язково було це робити, дитино, — тихо вимовив Григір, не піднімаючи очей.
— Ні, обов’язково.
Він довго дивився на неї своїм колючим, пронизливим поглядом. А потім на його обличчі з’явилася сумна, ледь помітна усмішка. Усмішка людини, яка знає про цей світ щось страшне.
— У тобі є внутрішній стрижень. Справжній боєць, — він акуратно склав вологу ковдру на колінах. — Це добре. Він тобі ще знадобиться.
Тоді Аліна не зрозуміла, що саме він мав на увазі. Вона просто простягнула йому гарячий термос, дочекалася трамвая і поїхала на роботу.
До травня їхній ранковий ритуал став таким же природним, як дихання. Підйом о п’ятій, нарізання хліба для двох канапок. Спакувати яблуко, залити окріп у термос. Три квартали пішки, десять хвилин розмов, трамвай.
Це не було благодійністю. Аліна не відчувала себе святою. Навпаки, ці зустрічі стали чи не єдиною річчю в її хаотичному житті, яка мала хоч якийсь сенс.
Квартира Аліни — це крихітна кімнатка на п’ятому поверсі обшарпаної хрущовки на Відрадному, яку мали б знести ще років двадцять тому. Сімнадцять квадратних метрів, дешева електрична плитка замість нормальної газової та ванна кімната, де вода з душу текла лише після того, як добряче гепнеш кулаком по іржавих трубах.
Оренда коштувала вісім тисяч гривень на місяць, і вона постійно запізнювалася з оплатою. У березні власник уже погрожував її виселити. Аліні довелося вблагати його на розстрочку — додавати до оренди по тисячі гривень зверху, поки не погасить борг. Вона платила ці крихти, але через це всі інші рахунки зависли в повітрі.
Кухонний стіл був завалений паперами. Квитанція від “Міськенерго” з червоним штампом “ПОПЕРЕДЖЕННЯ”. Борг за лікування зубів у приватній клініці. Черговий платіж за навчання, який вона знову відтермінувала. Повідомлення від мобільного оператора про блокування номера.
А посеред цього паперового пекла лежала половинка свіжого батона і шматок дешевого сиру.
Був пізній вівторковий вечір наприкінці травня. Аліна стояла біля столу і подумки зводила дебет з кредитом. Вранці їй скинули зарплату. Три тисячі гривень з лікарні, ще дві тисячі за нічні зміни в “Щедрому Кошику”.
Відняти оренду. Відняти борг власнику. Відняти проїзний на метро і трамвай.
Залишалося жалюгідних вісімсот гривень. На все інше. До кінця місяця.
Вона відчинила старий холодильник, який гудів, мов трактор. На полиці лежали три самотні яйця, зів’ялий пучок кропу та залишки кефіру. Все.
Її шлунок зводило від голоду ще з обіду, але дівчина давно навчилася ігнорувати цей ниючий біль. Поїсть завтра на зміні в їдальні. Або післязавтра. Це не мало значення.
Значення мали лише хліб і сир. Цього вистачить ще на тиждень сніданків для Григора. А якщо нарізати тонше, то й на десять днів.
Аліна зачинила дверцята холодильника і притулилася до них лобом, відчуваючи приємний холод металу.
Вона могла б зупинитися. Могла б з’їсти ці бутерброди сама, зекономити на каві, закрити хоча б частину боргу за світло, поки його не відрізали. Григір би зрозумів. Він би сам заборонив їй приносити їжу, якби знав, наскільки вона на мілині.
Але сама думка про те, щоб пройти повз зупинку, побачити його там і не зупинитися… Це було неможливо. Вона просто не зможе з цим жити.