Наступного дня в лікарняній їдальні пані Оксана помітила те, що Аліна так старанно намагалася приховати.
Пані Оксана була старшою кухаркою, жінкою “старого гарту”, якій було далеко за шістдесят. Вона пропрацювала в цій клініці понад тридцять років і мала напрочуд гострі очі, які бачили будь-яку біду ще до того, як вона встигала промовити перше слово. Вона бачила тисячі студентів, що проходили через ці стіни, і знала всі відтінки виснаження.
— Ти сьогодні взагалі щось їла, дитино? — запитала пані Оксана, спостерігаючи, як Аліна з несамовитою ретельністю протирає столи під час обіднього авралу.
— Снідала, — збрехала Аліна, не піднімаючи голосу.
— Угу, бачу я твій сніданок, — пані Оксана схрестила руки на грудях, і її білий халат загрозливо хруснув. — Ти знову годуєш того безхатька замість себе?
Плечі Аліни напружилися, вона на мить зупинилася, стискаючи вологу ганчірку.
— Його звати Григір.
— Я знаю, як його звати, сонечко. Я питаю, чи ти знову віддаєш йому свою пайку, поки сама світишся наскрізь?
— Зі мною все гаразд.
Пані Оксана важко зітхнула. Вона зникла на кухні й повернулася за п’ять хвилин, тримаючи в руках пластиковий контейнер із гарячими макаронами по-флотськи та свіжою булочкою. Вона буквально втиснула його в руки дівчини.
— Їж. Зараз же. Я не хочу, щоб ти зомліла посеред моєї зміни. — Її голос раптом пом’якшав, втративши металеві нотки. — Він людина, я розумію. Я все розумію. Але знаєш, що ще?
— Що?
— Ти теж людина, Аліно. Не забувай про це.
Аліна подивилася на контейнер, від якого йшла пахуча пара. У горлі став клубок, який заважав дихати.
— Дякую…
— Не дякуй. Просто жуй.
Тієї ночі, лежачи на старому матраці просто на підлозі (ліжко вона продала ще два місяці тому, щоб оплатити частину боргу за навчання), Аліна знову вдивлялася в стелю. На екрані смартфона, тріснутому в правому куті, з’явилося сповіщення. СМС від “КиївЕнергоЗбуту” (вигадана назва): “Остаточне попередження. Погашення заборгованості у розмірі 1200 грн до 15 червня, або електропостачання буде припинено”.
Вона заплющила очі. Ще один тиждень сніданків для Григора. Це все, на що вона могла наважитися. Тільки один тиждень, а потім доведеться зупинитися. Вона пояснить йому все. Він зрозуміє. Вона має спершу врятувати себе. Будь-хто на її місці сказав би так само. Це було логічно. Це було правильно.
Але коли прийшов ранок п’ятниці, Аліна все одно зробила дві канапки. Все одно налила каву в термос. Все одно пройшла три квартали до зупинки.
Григір чекав, як і завжди. А коли він розламав свій бутерброд навпіл і простягнув частину їй, сказавши лише: “По справедливості”, Аліна змушена була відвернутися, щоб він не помітив її сліз.
Проте в понеділок вранці Григора на зупинці не було.
Аліна стояла посеред порожнього тротуару з бутербродом і термосом, розгублено оглядаючись навсібіч. Його картонок не було. Пакет із речами зник. Навіть те темне місце на асфальті, де він зазвичай спав, висохло, не залишивши жодного сліду перебування тут людини.
Вона чекала, поки проїде її трамвай. Потім наступний. Коли вона нарешті зайшла у вагон третього трамвая, розуміючи, що катастрофічно запізнюється на зміну, у грудях було порожньо і холодно. Дівчина переконувала себе, що він просто знайшов інше місце. Можливо, його прогнали поліцейські або муніципальна варта. Це не обов’язково означало щось погане.
Але ввечері після роботи вона знову перевірила зупинку. Порожньо. У вівторок — те саме. У середу — тиша.
До четверга вузол у животі Аліни став нестерпним. Повертаючись із супермаркету, вона вирішила зайти до шелтера “Дім Милосердя” (вигадана назва), хоча він був за десять кварталів від її маршруту, а ноги гуділи від втоми.
Жінка за стійкою реєстрації навіть не підвела очей від монітора.
— Прізвище?
— Я шукаю людину. Григорій Федорчук. Літній чоловік, під сімдесят, зазвичай ночував біля зупинки на Подолі.
— Ми не відстежуємо тих, хто у нас не реєструвався, — відрізала жінка.
— Будь ласка, просто подивіться в базі, — наполягала Аліна. — Благаю вас.
Жінка зітхнула і почала щось клацати на клавіатурі. За хвилину похитала головою:
— Такого в системі немає.
— А лікарні? Є спосіб перевірити лікарні швидкої допомоги?
— Ви родичка?
— Я… — Аліна завагалася лише на секунду. — Я його близький друг.
— Тоді ні. Закон про захист персональних даних. — Тон жінки трохи пом’якшав. — Послухай, дитино, такі люди постійно переміщуються. Мабуть, знайшов тепліше місце. Вони завжди знаходять.
Тієї ночі Аліна обдзвонила три лікарні. Ніхто не хотів говорити з нею без номера пацієнта чи підтвердження родинних зв’язків. На сьомий день вона повернулася на ту саму зупинку з паперовим пакетом, всередині якого була записка: “Сподіваюся, з вами все добре. А.” Вона залишила пакет там, де він зазвичай спав, намагаючись не думати про те, що залишає їжу для привида.
Але ввечері він з’явився.
Аліна ледь не проґавила свою зупинку, бо вже не сподівалася його побачити. Але він був там. Сидів на тому самому картоні, з тим самим пакетом, але виглядав набагато гірше. Григір схуд, його обличчя змарніло і стало сірим.
Вона вискочила з трамвая і побігла назад.
— Григоре! Ви де були? Я шукала вас у притулках! Дзвонила в лікарні!
Він підняв голову, і на мить Аліні здалося, що він її не впізнає. Потім його погляд сфокусувався, і обличчя трохи розгладилося.
— Панночко Аліно…
Вона опустилася на коліна поруч із ним, важко дихаючи.
— Що сталося? Де ви пропали на тиждень?
— Був напад… невелика криза, — його голос був ще більш хрипким, ніж зазвичай. — Зараз я в порядку.
— Ви не виглядаєте “в порядку”!
— Я на ногах. Це вже щось означає. — Він спробував усміхнутися, але усмішка не торкнулася його очей.
Саме тоді вона помітила його руку. На тильному боці долоні виднівся свіжий шрам — яскраво-рожева смуга, яка ще тільки загоювалася. Він виглядав як хірургічний розріз, надто чистий і рівний для випадкового падіння чи бійки.
— Що з вашою рукою?
Григір швидко смикнув рукавом старої куртки, ховаючи шрам.
— Нічого. Стара рана нагадала про себе.
— Григоре!
— Все гаразд, я сказав. — Його тон не залишав місця для суперечок.
Якусь мить вони сиділи в мовчанні. Потім Григір заліз у внутрішню кишеню піджака і витягнув заклеєний конверт. Білий, трохи пом’ятий, з адресою, написаною тремтячим почерком на звороті. Він простягнув його їй.