— Ким насправді був ваш дядько, дівчино?
У Аліни пересохло в роті.
— Я не знаю. Він не дуже любив про це розповідати.
Це було правдою. Він розповідав постійно, але вона ніколи не слухала по-справжньому.
Лікар Павленко випрямився. Його голос став офіційним і рішучим.
— Переводьте його в палату інтенсивної терапії корпусу “С”. Я особисто займуся авторизацією через Міністерство ветеранів.
— Ви впевнені? — перепитала Руслана. — Якщо виникнуть питання щодо оплати…
— Не виникнуть. Не з таким досьє. — Він знову глянув на Аліну. — Ви зможете провідати його за годину. Йому потрібно, щоб хтось був поруч.
— Я буду, — прошепотіла Аліна. — Щодня.
Вона сиділа в коридорі, поки не дозволили зайти. Григорій був притомний, хоча ледь тримав очі розплющеними. До його руки була під’єднана крапельниця, монітори поруч тихо й ритмічно пищали. У білій лікарняній палаті, серед медичної апаратури, він здавався ще меншим і крихкішим, ніж на зупинці.
— Привіт, — тихо сказала вона, підсуваючи стілець ближче.
Його очі на мить сфокусувалися на її обличчі. Він спробував усміхнутися.
— Тобі не… не варто було, — прохрипів він.
— Обов’язково було.
Григорій потягнувся до неї своєю вільною рукою. Його хватка була слабкою, але впевненою.
— У тобі є той самий дух… — пробурмотів він. — Добре.
Вона залишалася з ним до кінця годин відвідування. Залишилася замість того, щоб іти на зміну в супермаркет. Залишилася, поки медсестра м’яко не сказала, що Григорію потрібен спокій.
Виходячи через вестибюль, Аліна пройшла повз їдальню, де працювала. Пані Оксана якраз витирала столи в кінці зміни. Їхні погляди зустрілися крізь скляні двері. Пані Оксана просто кивнула. Аліна кивнула у відповідь.
Їдучи додому в напівпорожньому трамваї, дівчина дивилася у вікно на вечірній Київ і думала про обличчя Руслани, коли та побачила файл Григорія. Вона думала про всі ті чорні плашки в його досьє. Вона думала про конверт, що лежав у її сумці.
І вперше в житті вона почала підозрювати, що дивовижні історії діда Григора не були історіями. Вони були його життям.
Через три тижні Григорія перевели до Центру реабілітації ветеранів «Оберіг» (вигадана назва). Це був сучасний комплекс у передмісті Києва, оточений старими соснами. Від квартири Аліни це було дві години дороги двома автобусами, а потім ще двадцять хвилин пішки лісовою стежкою. Вона не могла приїжджати так часто, як хотілося б, але намагалася бувати там двічі, а то й тричі на тиждень, викроюючи час між змінами та парами в коледжі.
Умови в центрі були набагато кращими, ніж Аліна могла собі уявити. Світлі палати, привітний персонал, який справді піклувався про пацієнтів. У Григорія було власне ліжко з ортопедичним матрацом, велике вікно з видом на ліс і повноцінне триразове харчування. Під наглядом лікарів він почав виглядати міцнішим, шкіра набула здорового відтінку, а погляд став ще гострішим.
Під час одного з візитів на початку липня Аліна застала його не в ліжку, а в кріслі біля вікна. На його колінах лежав розгорнутий записник. Він щось писав — повільно, зосереджено, виводячи літеру за літерою тремтячою рукою.
— Що це у вас? — запитала Аліна, ставлячи на тумбочку невеликий пакунок. Там було домашнє печиво, яке вона випросила у пані Оксани в їдальні.
Григорій підняв голову. Його очі на мить блиснули колишньою офіцерською впевненістю.
— Пам’ять зраджує мене, дитино, — просто сказав він. — Записую те, що важливо. Те, що було насправді.
Він закрив записник і простягнув його дівчині. Це була невелика книжечка у старій, затертій шкіряній палітурці.
— Я хочу, щоб це було в тебе. Візьми.
— Григорію, це ж ваша особиста річ…
— Будь ласка.
Аліна взяла записник. Вона мимохідь пролистала сторінки: імена, дати, назви міст, довгі ряди цифр, які нагадували координати або шифри. Деякі записи були чіткими, інші — поспішними, майже панічними.
— Що це все означає?
— Якщо хтось колись питатиме… ти знатимеш правду, — відповів Григорій, дивлячись у вікно, де сосни гойдалися під літнім вітром.
Аліна не до кінця розуміла його слова, але слухняно сховала книжечку в сумку поруч із тим заклеєним конвертом, який зберігала вже кілька місяців. Це були дві частини пазла, картинку якого вона поки не могла скласти.
Її власне життя теж потроху вирівнювалося. У лікарні їй нарахували невелику премію за сумлінну працю, вона нарешті повністю погасила борги за комуналку, і власник “гостинки” перестав щотижня нагадувати про виселення. Навіть на навчання вона почала ходити регулярніше. На частину першої повноцінної зарплати вона купила Григорію подарунок.
Це була товста, надзвичайно м’яка вовняна ковдра темно-синього кольору. Григорій довго дивився на неї, а потім на Аліну, і його очі наповнилися сльозами.
— За останні двадцять років для мене ніхто не робив стільки, скільки ти, — прошепотів він.
Аліна дбайливо вкрила його ноги.
— Просто хтось мав це зробити раніше.
Він стиснув її руку своєю сухою, шорсткою долонею. Іноді слова були зайвими.