— Якщо зі мною щось трапиться, — тихо промовив він, — мені потрібно, щоб ти це відправила. Поштою.
Аліна втупилася в конверт.
— Що ви маєте на увазі під “якщо щось трапиться”?
— Просто пообіцяй мені.
— Ви нікуди не збираєтеся йти, Григоре.
— Аліно. — Його голос став твердим, серйозним. — Пообіцяй.
Вона взяла конверт. Він виявився важчим, ніж вона очікувала.
— Обіцяю.
Григір повільно кивнув, ніби з його плечей зняли величезний вантаж.
— Добра дівчинка.
Вона хотіла розпитати, що всередині, чому він зникав, де він був і що насправді означає той дивний шрам. Але її трамвай уже наближався, а Григір вже заплющив очі, прихилившись до цегляної стіни так, ніби ця розмова вичерпала всі його останні сили.
Аліна сховала конверт у сумку і зайшла у вагон. Вона не відкрила його. Принаймні, не тоді.
Через два тижні Григорій упав.
Аліна якраз простягала йому термос із кавою, коли його рука почала дрібно й неприродно тремтіти. Це не був звичайний тремор від холоду чи старості, який вона бачила сотні разів. Це було щось інше — конвульсивне, некероване. Термос вислизнув із його пальців і з гуркотом покотився по асфальту, розливаючи гарячу каву по брудній плитці зупинки.
— Григорію?! — скрикнула дівчина, бачачи, як його обличчя раптово перекосилося.
Він спробував щось сказати, але слова перетворилися на незв’язне булькання. Очі закотилися, тіло обм’якло, і він почав повільно сповзати по стіні. Аліна ледь встигла підхопити його, аби він не вдарився головою об бетон.
— Хто-небудь, викличте швидку! 103! — закричала вона на всю вулицю.
Жінка на протилежному боці дороги миттєво витягла телефон. Якийсь хлопець у навушниках призупинився, подивився на них із хвилину, а потім просто побіг далі. Люди, що виходили з трамвая, лише кидали швидкі погляди й пришвидшували крок, намагаючись не втручатися в “чергову драму з безхатьком”.
Аліна опустила Григорія на бік, як її вчили на парах першої допомоги. Її власні руки ходили ходором. Дихання старого було поверхневим і уривчастим, губи почали стрімко синіти.
— Тримайтеся, Григорію… Будь ласка, тільки не йдіть, — шепотіла вона, стискаючи його холодну долоню. — Ви ж боєць, ви самі казали. Чуєте мене? Тримайтеся!
Швидка допомога приїхала через сім хвилин, які Аліні здалися вічністю. Коли лікарі почали вантажити Григорія на ноші, один із фельдшерів спробував заступити дівчині дорогу.
— Ви родичка? Куди ви лізете?
Аліна вже була всередині машини, міцно тримаючи Григорія за руку. Вона дивилася прямо в очі медику, і в цьому погляді було стільки сталі, що той мимоволі відступив.
— Я — все, що в нього є, — твердо відрізала вона. — Поїхали.
У лікарні все відбувалося одночасно надто швидко і болісно повільно. Григорія закотили в реанімаційне відділення “Клінічної лікарні Святого Луки” (вигадана назва). Медсестра м’яко, але наполегливо відвела Аліну до зони очікування. Пластикові стільці, прикручені до підлоги, гудіння люмінесцентних ламп, телевізор без звуку, де крутили ранкові новини…
Дівчина сіла, лише зараз усвідомивши, що все ще стискає в руках порожній термос. Її зміна в їдальні почалася пів години тому. Вона витягла смартфон і тремтячими пальцями написала пані Оксані: “Надзвичайна ситуація. Не зможу прийти. Вибачте”.
Відповідь прийшла миттєво: “Ти в порядку? Що з Григорієм?”.
“Він знепритомнів. Я в лікарні на Підвисоцького”.
“Я підміню тебе. Тримайся і пиши, як щось дізнаєшся”.
Аліна заплющила очі, намагаючись не розплакатися просто посеред приймального відділення. Минула година, потім друга. Нарешті її покликали.
— Аліна Коваленко? — вигукнула жінка в реєстратурі.
Аліна підхопилася на ноги. За стійкою сиділа жінка в медичному костюмі, яка виглядала водночас втомленою і роздратованою. На бейджі значилося: “Руслана В., реєстратор”.
— Ви щодо Григорія Федорчука? — запитала Руслана, не піднімаючи очей від монітора.
— Так. Що з ним? Він живий?
— Стан стабільно важкий. Сильне зневоднення, підозра на мікроінсульт. Зараз робимо аналізи. — Вона нарешті глянула на Аліну, і її погляд не обіцяв нічого доброго. — Але у нас проблема. У нього немає ні страховки, ні документів, ні контактів близьких. Ми маємо перевести його в муніципальний хоспіс для незахищених верств населення.
Серце Аліни стиснулося. Вона чула про той хоспіс. Це було місце, куди людей відправляли фактично помирати, де на одного лікаря припадало по п’ятдесят пацієнтів.
— Що це означає? — її голос зазвучав гостро.
— Це означає, що тут він залишатися не може. У нас спеціалізована клініка, місця обмежені. Немає оплати — немає лікування. Це внутрішні правила, — сухо відрізала Руслана.
— Він — ветеран! — раптово для самої себе вигукнула Аліна. Її голос відлунював від стерильно білих стін. — Перевірте базу ветеранів. Будь ласка.
Руслана нарешті відірвалася від екрана.
— У вас є посвідчення? Докази?
— Ні, але…
— Тоді я нічого не можу зробити. Нам потрібні документи: УБД, паспорт, хоч щось. Без цього він для системи просто “невстановлена особа без постійного місця проживання”.
Аліна відчула, як у голові проносяться кадри: історії Григорія про гелікоптери, про секретні місії, про тих, “хто не забуває облич”. Вона завжди вважала це маячнею. Але що, як він не брехав? Що, як у тому конверті в її сумці лежить ключ до всього?
— Я його племінниця, — раптом вимовила Аліна, дивлячись реєстраторці прямо в очі.
Та здивовано підняла брови.
— Племінниця?
— Так. І в нього є всі права на лікування. Він служив. Просто він… він жив на вулиці останнім часом, документи могли бути втрачені. Але він має пільги. Просто запустіть перевірку по базі Міноборони. Будь ласка.
Руслана завагалася, явно не вірячи жодному слову. Якраз у цей момент з-за стійки вийшов лікар у білому халаті — чоловік років сорока з розумними, втомленими очима. Лікар Павленко.
— Руслано, просто перевір. Як виняток, — тихо сказав він.
Він подивився на Аліну.
— Якщо є збіг у базі пільговиків, ми його залишимо. Якщо ні — доведеться перевозити. Згодна?
Аліна швидко кивнула.
— Згодна.
Руслана зітхнула і почала вбивати дані. Очікування здавалося нескінченним. Тридцять секунд розтягнулися у вічність. Раптом комп’ютер видав різкий звуковий сигнал. Вираз обличчя Руслани змінився за мить. Вона присунулася ближче до монітора, вчитуючись у рядки. Її щелепа ледь помітно сіпнулася.
— Що там? — запитав лікар Павленко, підходячи ближче.
— Є збіг… — прошепотіла реєстраторка. — Федорчук Григорій Оленович, 1957 року народження. Звільнений у запас у 2001-му.
Вона прокрутила сторінку вниз, і її очі розширилися.
— Ого… Тут майже все закрите. Доступ обмежено. Весь послужний список — суцільні “редаговано” і чорні плашки.
Лікар Павленко нахилився до екрана.
— Що це означає?
— Це означає, що його служба була під грифом “цілком таємно”, — тихо відповіла Руслана.
Вона подивилася на Аліну зовсім інакше — без роздратування, з якоюсь сумішшю остраху та глибокої цікавості.