Денис Коваленко, хлопець, чия самовпевнена посмішка, здавалося, була назавжди врізана в його обличчя, помітив мене. У нього була ідеально виголена під лінійку зачіска і характер, що повністю відповідав його зовнішньому вигляду. Він схопив свою тацю, розв’язною ходою підійшов до мене і з гуркотом жбурнув її на мій стіл.
Ехо від удару металу розлетілося по всій їдальні.
— Гей, загублена дівчинко, — сказав він, навмисно підвищуючи голос, щоб його почули за сусідніми столами. — Це не благодійна їдальня при церкві. Ти впевнена, що тобі не було б комфортніше мити посуд на кухні? У тебе такий вигляд, ніби в тебе в цьому величезний досвід.
Компанія за його спиною вибухнула реготом. Я завмерла, тримаючи виделку на півдорозі до рота, і підняла на нього погляд. Мої карі очі залишалися незворушними, не видаючи ні краплі того полум’я, яке зазвичай горіло глибоко всередині.
— Я їм, — відповіла я просто.
Денис нахилився вперед. Його тінь впала прямо на мою порцію.
— Ага, ну то їж швидше. Ти займаєш місце, де справжнім бійцям потрібно набиратися сил. Ти тут просто порожнє місце, Маковецька. Привид.
Без жодного попередження він простягнув руку і різко клацнув пальцями по краю моєї таці. Повна ложка гарячої, жирної гречаної каші з підливою злетіла вгору і розляпалася прямо на моїх грудях, повільно сповзаючи вниз по вицвілій тканині фліски.
Їдальня завила від захвату. У повітрі миттєво з’явилося кілька смартфонів. Бліде світло їхніх екранів фіксувало цей момент для якихось закритих чатів чи соціальних мереж, перед якими ці “професіонали” так відчайдушно прагнули вислужитися.
Я не підскочила. Я не почала кричати. Я спокійно потягнулася за паперовою серветкою і почала витирати бруд повільними, методичними рухами. Я очищала свою форму з такою самою лякаючою точністю, з якою розбирала б зброю наосліп у повній темряві. Витершись, я просто взяла ще один шматок їжі, дивлячись крізь Дениса так, ніби він був зроблений із прозорого скла.
Абсолютна тиша моєї реакції, здавалося, розлютила його набагато більше, ніж будь-яка найдотепніша образа. Його обличчя налилося червоним кольором, а щелепи нервово стиснулися, коли до нього дійшло, що він не зміг спровокувати в мені жодного, навіть найменшого тремтіння страху.
— Та пішла ти, — виплюнув він, різко відвертаючись, щоб повернутися до своєї зграї, яка продовжувала сміятися. — Завтрашній ранок зламає тебе навпіл.
Я мовчки дивилася йому вслід. Мій пульс залишалися на абсолютно рівному, стабільному рівні спокою.
Завтра на них чекала фізична підготовка — жорстока м’ясорубка, створена для того, щоб відокремити зерно від полови. Вони щиро вірили, що є зерном.
Вони навіть не уявляли, що насправді вони — лише пил.
Наступний ранок увірвався в казарми жорстокою, пронизливою вогкістю, яка, здавалося, просочувалася крізь тонкі стіни і в’їдалася прямо в суглоби. На годиннику була четверта ранку. Повітря було настільки густим від запаху вологої хвої та металевого присмаку важкої техніки, що його можна було різати ножем. Для більшості курсантів це був час розгубленості, напівсонного шоку та скиглення, але для мене — просто початок знайомого, звичного ритму.
Ранкова фізична підготовка на відборі створювалася не для того, щоб перевірити витривалість. Це була м’ясорубка, спроєктована для методичного, повільного руйнування людського духу.
Нас кинули в нескінченну серію відтискань на мокрому гравії, поки грудні м’язи не почали горіти вогнем, а руки не затряслися, як тонкі гілки на вітрі. Потім почалися спринти — різкі, такі, що випалюють кисень, ривки через високу мокру траву. Їх змінювали “берпі” в холодній житомирській багнюці під тьмяним небом, яке вже давало трохи світла, але зовсім не давало тепла.
Я трималася в середині групи. Моє дихання було ідеально рівним — той самий контрольований каденс, на вдосконалення якого я витратила роки. Я не намагалася виграти ці перегони або комусь щось довести; моїм завданням було просто вижити і йти далі.
Проте моє екіпірування грало проти мене. Шнурки на моїх старих берцях давно перетерлися, їхні волокна розповзалися після років нещадної експлуатації. Двічі мені доводилося падати на одне коліно, щоб перев’язати їх на ходу, мої пальці рухалися з шаленою, але механічною точністю.
На третьому кілометрі марш-кидка вздовж периметра бази зі мною порівнявся Артур. Він виглядав так, ніби щойно вийшов з елітного кросфіт-залу на Печерську: навіть мокрий від поту, він зберігав ідеальну поставу, а його дихання залишалося спокійним завдяки дорогій тактичній формі, що ідеально відводила вологу.
— Що, секонд-хенд! — гукнув він, легко перекриваючи своїм голосом важке сопіння взводу та ритмічний гуркіт десятків пар черевиків по землі. — Твої розвалюхи вже здаються, чи це твій бойовий дух скис? Може, тобі варто пошукати трохи гідності в бюро знахідок?
Хвиля гидливого сміху прокотилася серед курсантів, ставши жорстоким саундтреком цього нестерпного ранку. Я навіть не удостоїла його поглядом. Я просто дивилася на лінію горизонту, відчуваючи в легенях знайомий, навіть приємний вогонь. Але Артур ще не закінчив свою ранкову розвагу.
Кобли ми завернули за різкий поворот, де стежка перетворилася на суцільне місиво зі слизької розмитої глини, він зробив різкий випад. Це був ледь помітний, але професійний поштовх — його плече врізалося в моє з достатньою силою, щоб повністю змістити мій центр ваги. Мої стерті підошви, які й так ледве чіплялися за землю, ковзнули по жирній поверхні багнюки.
Я полетіла вниз.
Мої руки першими вдарилися об грязюку, холодний слиз бризнув прямо в обличчя, а коліна глибоко загрузли в крижаній землі. Взвод навіть не зменшив швидкість; вони пронеслися повз, залишаючи за собою хор задоволеного улюлюкання.