— Що таке, Маковецька? — прокричав Артур, обернувшись на бігу. У його голосі бриніла фальшива, знущальна турбота. — Вирішила почистити полігон своїм обличчям, чи просто тренуєшся бути нашою грушею для биття до кінця тижня?
Я залишилася лежати на долі секунди, відчуваючи, як крижана волога просочується крізь тканину штанів до самої шкіри. Я заплющила очі, вирівняла дихання і відштовхнулася від землі. Витерши брудні долоні об стегна — так, що пісок неприємно заскреготів по тканині, — я мовчки відновила біг. Я не шукала співчуття і не планувала миттєвої помсти. Я просто повернулася на своє місце у строю, а моя легка кульгавість була абсолютно непомітною для нетренованого ока.
Під час короткої перерви ближче до обіду я знайшла клапоть тіні на старій дерев’яній лавці біля збройової кімнати. Витягнувши зі свого рюкзака зім’ятий злаковий батончик, я тихо розірвала фольгу. Я ледве встигла зробити один укус, коли до мене вальяжно підійшла Мілана. Її супроводжували дві інші курсантки, чиєю єдиною метою, здавалося, було створювати вдячну аудиторію для її стервозності.
Мілана схрестила руки на грудях. Її тінь упала прямо на мене, довга і гостра.
— Олена, так? Слухай, мені просто цікаво, — її голос був надто солодким, просоченим фальшивою, поблажливою турботою, від якої по шкірі бігли мурахи. — З якого ти взагалі села? Ти що, виграла в лотерею путівку “Стань спецназівцем на день”? Тому що ти, м’яко кажучи, не зовсім вписуєшся в поняття “еліта”.
Її подружки захихотіли. Одна з них прикрила рот рукою, ніби сама думка про мою присутність тут була до болю смішним жартом.
Я повільно жувала, відчуваючи смак вівсянки з медом, і підняла на неї очі. Мій вираз обличчя був абсолютно порожнім, очі — нечитабельними, як глибоке гірське озеро перед бурею.
— Я подала заявку, — рівно відповіла я.
Посмішка Мілани не торкнулася її очей, а лише зробила їх ще злішими.
— Добре, але навіщо? — продовжувала вона тиснути, нахилившись настільки близько, що я відчула запах її дорогої м’ятної жуйки. — Я маю на увазі, подивись на своє… на все це. Волосся, одяг, це жахливе взуття. Ти виглядаєш так, ніби йдеш здавати пляшки, а не на полігон елітного підрозділу.
Я поклала надкушений батончик на лавку і подалася вперед. Рівно настільки, щоб грубо вторгнутися в її особистиг простір. Повітря між нами раптом стало дуже густим і нерухомим.
— Я тут для того, щоб тренуватися, Мілано, — сказала я. Мій голос перетворився на низьку, ледь вловиму вібрацію. — Я не зобов’язана відповідати твоїм естетичним стандартам і точно не збираюся допомагати тобі лікувати твої комплекси. А тепер іди звідси.
Мілана завмерла. Її щоки спалахнули густим, агресивним рум’янцем. Вона відкрила рота, щоб огризнутися, але щось у моєму погляді — якийсь древній, холодний і лякаючий спокій — змусив її затнутися.
— Хвора якась, — пробурмотіла вона, нервово смикнувши хвостом, і швидко відвернулася. — Пішли звідси.
Друга половина дня принесла із собою тактичне орієнтування — тест, створений для того, щоб стати персональним пеклом для новачків. Нас висадили біля підніжжя густо порослого лісом кряжа і наказали дістатися до точки евакуації, маючи при собі лише топографічну карту та компас. Місцевість являла собою вертикальний лабіринт зі старих дубів, підступних слизьких ярів та непрохідних хащів дикої малини й ожини, чиї колючки безжально рвали шкіру.
Я рухалася крізь дерева абсолютно сама, мої кроки були безшумними на вологому килимі з опалого листя. Компас був мені майже не потрібен; я вміла читати мох на північному боці стовбурів і відчувати, як саме вітер гуляє у високих кронах.
Однак я не врахувала фактор Кирила Ткаченка.
Кирило був жилавим, амбітним хлопцем із патологічною потребою у визнанні, що робило його по-справжньому небезпечним. Він очолював невелику групу з чотирьох курсантів, які шукали легкого способу підняти свій рейтинг в очах Артура. Вони помітили мене, коли я звірялася з картою під розлогими гілками старого дуба.
— О, Даша-мандрівниця! — крикнув Кирило, його голос луною рознісся тихим лісом. — Ти вже заблукала, чи просто намагаєшся зрозуміти, де тут верх, а де низ?
Його компанія почала брати мене в коло. Їихні рухи були хижацькими та синхронізованими. Я спокійно згорнула карту, збираючись іти далі, але Кирило виявився швидшим. Він перегородив мені шлях, а його очі світилися якоюсь хворобливою, злісною радістю.
— Подивимось, як ти впораєшся без підказок, — сказав він.
Він простягнув руку і вирвав карту прямо з моїх пальців ще до того, як я встигла відреагувати. З театральним розмахом він розірвав цупкий папір навпіл, потім ще раз, і просто кинув ці шматки за вітром. Вони розлетілися, як зграя мертвих білих птахів, швидко зникаючи в густому підліску та багнюці.
Його дружки радісно загули — порожній, жалюгідний звук у масштабах старого лісу. Я зупинилася. Мої очі простежили за останнім клаптиком карти, який зник у глибокому яру. Потім я повільно перевела погляд на Кирила. Моє обличчя перетворилося на маску ідеального, льодяного нейтралітету.
— Сподіваюся, ти добре пам’ятаєш дорогу назад, Кириле, — тихо сказала я.
А потім я просто розвернулася і продовжила свій шлях. Мій темп не змінився ні на йоту, і я навіть не озирнулася, щоб побачити, як на його обличчі починає проступати розгубленість.
Мені не потрібна була ця карта. Я вивчила топографію цього квадрата напам’ять за три тижні до того, як моя нога взагалі ступила на територію цієї бази.