Склад речового забезпечення виявився величезним, тьмяно освітленим ангаром, який наскрізь просяк запахами цвілі, старого брезенту та десятиліттями накопиченого солдатського поту. Ми заходили всередину один за другим, щоб отримати тактичне спорядження для майбутніх марш-кидків на витривалість. Повітря гуділо від тривожного шепоту курсантів, які відчайдушно молилися, щоб їм не дістався бронежилет із надірваною лямкою чи рюкзак із поламаним фастексом.
Начальник складу, старий прапорщик Гаврилюк, керував цим процесом так, ніби був дрібним феодалом на троні з ящиків від боєприпасів. Це був огрядний, червонощокий ветеран тилу, чиєю головною радістю в житті, здавалося, були дрібні страждання курсантів.
Коли настала моя черга підійти до заґратованого віконця видачі, він повільно нахилився вперед, поклавши важкі підборіддя на схрещені руки. Гаврилюк зміряв мене зневажливим поглядом з ніг до голови, зупинившись на вицвілій куртці та потертих берцях, і видав театральне, важке зітхання.
— Це що ще таке? — прогримів він так, щоб його голос гарантовано долетів до самого кінця черги. — У нас що, зліт безхатьків? Ми не видаємо спорядження цивільним, які випадково забрели з вулиці, лялечко. Це державне військове майно.
Кілька курсантів у перших рядах підлесливо захихотіли, завжди готові вислужитися перед людиною, яка контролювала їхній базовий комфорт.
Гаврилюк відвернувся, порився у величезному пластиковому контейнері з вибракованим екіпіруванням і витягнув звідти важку плитоноску, яка за розміром підійшла б хіба що двометровому важкоатлету. Він недбало жбурнув її через віконце.
Бронежилет врізався мені в груди з глухим, курним ударом. Стропи були розкуйовджені, кордура вкрита старими плямами мастила, а сам розмір був щонайменше на три позиції більшим за мій.
— Можеш використовувати його як намет, коли піде дощ! — крикнув хтось із задніх рядів.
Черга знову вибухнула реготом.
Я впіймала плитоноску. Мої пальці глибоко занурилися в жорсткий, холодний матеріал. Я подивилася прямо на Гаврилюка. Його очі — маленькі, колючі — відверто чекали. Він чекав, що я почну скиглити, благати про заміну, вимагати справедливості, щоб він міг із насолодою мені відмовити.
Я не дала йому цієї радісної емоції. Я просто міцно перехопила бронежилет, плавним рухом закинула його на плече і мовчки розвернулася. Мої кроки глухо відлунювали від бетонної підлоги, поки я виходила з ангара в сірий, вогкий день.
Позаду почувся сміх прапорщика — мокрий, деренчливий звук.
— Ця відсіється вже до завтрашнього ранку! — радісно оголосив він на весь склад. — Пом’янете моє слово.
Я не зупинялася, поки не зайшла за казарми, сховавшись від сторонніх очей та камер спостереження. Я кинула величезну плитоноску на дерев’яний піддон і взялася до роботи. Проблема полягала не стільки в розмірі, скільки в геометрії. Мої руки запрацювали блискавично, покладаючись на м’язову пам’ять, сформовану в умовах, де погано підігнане спорядження означало зачіпку, а зачіпка означала смерть.
Я витягнула з кишені моток міцного паракорду. Повністю проігнорувавши стандартні пластикові фастекси, я перепрошила бічні кріплення, використовуючи систему модифікованих фрикційних вузлів. Я стягнула боки, створивши кастомну систему натягу, яка ідеально притиснула зайву тканину до мого тулуба. Менш ніж за три хвилини плитоноска сиділа на мені як друга шкіра — абсолютно монолітно, не обмежуючи рухів і не перекриваючи дихання. Я протестувала амплітуду рук. Ідеально.
Наступного ранку марш-кидок по пересіченій місцевості мав на меті зламати те, що ще залишилося цілим після нормативів зі зброєю. Це були п’ятнадцять кілометрів абсолютно безжального рельєфу: гострі камені, глибока багнюка, що засмоктувала ноги, та круті підйоми. І все це — у повному екіпіруванні, з додатковою вагою. Жодної пощади. Жодних тих, хто відстав, без суворих штрафних балів.
Я зайняла місце всередині групи, підлаштувавшись під загальний, важкий ритм взводу. Моє дихання перетворилося на рівне, контрольовано шипіння крізь стиснуті зуби. Маршрут був пекельним, але я бігала значно довші дистанції в розрідженому гірському повітрі, коли справжні кулі розривали кору дерев прямо над моїм вухом. Це була просто зарядка.
Мілана бігла прямо за мною, і вона явно здавала. Її дихання стало рваним, хриплим, а між вдохами вона постійно бурмотіла якісь прокльони.
— Воруши ногами, благодійний фонде, — просичала вона, її голос був здавленим від виснаження та чистої злоби. — Ти гальмуєш увесь взвод. Давай!
Ми дісталися екватора дистанції — дуже крутого, кам’янистого підйому, де стежка різко звужувалася, утворюючи пляшкове горлечко. Втома вже читалася на кожному обличчі: шкіра почервоніла, техніка бігу розсипалася, а повітря стало густим від запаху поту та болю. Саме в цей момент Мілана зробила свій хід.
Це не був відвертий поштовх у спину — це було б занадто очевидно. Коли я долали особливо небезпечну ділянку, вкриту слизьким сланцем, вона непомітно змінила кут свого корпусу і жорстко вдарила ліктем мені в поперек. Рівно настільки, щоб повністю збити мій баланс під час перенесення ваги на опорну ногу.
Моя права стопа опустилася туди, де мала б бути тверда земля, але знайшла лише порожнечу. Черевик зачепився за край гострого каменя, і гомілкостоп різко вивернувся під неприродним кутом, приймаючи на себе всю вагу мого тіла та важкого бронежилета. Я злетіла із заданого маршруту, провалившись по коліна в густі колючі чагарники.
Гострий, блискавичний біль прошив ногу від щиколотки до самого стегна.
— Маковецька! — голос старшого інструктора Гриценка прогримів із голови коліни, прорізаючи важке сопіння курсантів. — Порушення строю! Весь взвод отримує десять штрафних балів! Негайно повернутися в лінію!
Колективний стогін розпачу прокотився групою. Кілька курсантів кинули на мене погляди, сповнені чистої ненависті. Артур, чиє обличчя блищало від поту, обернувся на ходу.
— Класна робота, Маковецька, — важко дихаючи, виплюнув він. — Справжній командний гравець. Чудово тягнеш нас усіх на дно.
Я навіть не подивилася на Мілану, яка в цей момент старанно зображувала на обличчі невинну втому. Я не намагалася виправдовуватися чи скаржитися на підлий удар. Виправдання — це розкіш для цивільних.
Я з силою прикусила внутрішню сторону щоки, щоб не скривитися, змусила свою вивернуту ногу прийняти вагу тіла і вибралася з колючих кущів. Я повернулася в стрій, намертво зціпивши щелепи, щоб стримати пульсуючий, гарячий біль. Я змусила свої кроки залишатися ідеально рівними. Якщо я і кульгала, то зробила абсолютно все, щоб механіка мого бігу повністю приховала це від сторонніх очей.
Коли ми нарешті перетнули фінішну лінію на плацу, тіла курсантів безсило повалилися на пожухлу траву. Я залишилася стояти. Руки на поясі, грудна клітка повільно і методично розширюється, заганяючи кисень у кров.
Грім рішучим кроком попрямував прямо до мене. Його обличчя нагадувало грозову хмару. Він тицьнув товстим пальцем у мої груди.
— П’ять додаткових штрафних кіл по периметру. Прямо зараз. Бігом руш!
Інші курсанти мовчки спостерігали за цим із землі. Дехто відверто шкірився.
Я не вагалася жодної секунди. Я мовчки розвернулася і побігла. Біль у щиколочці перетворився на тупий, розпечений цвях, який забивали глибше з кожним ударом ноги об землю. Моє дихання почало ставати рваним, солоний піт заливав очі, але я просто взяла цей біль, запакувала його в ментальну коробку глибоко в підсвідомості, закрила кришку і зосередилася виключно на ритмі своїх кроків.
Коли я запершила останнє, п’яте коло, я зупинилася біля пункту з питною водою. Я злегка нахилилася вперед, спершись руками на коліна, і втягувала в себе повітря. Ніхто не простягнув мені флягу. Ніхто не сказав ані слова.
Мілана, яка вже встигла віддихатися і виглядала занадто задоволеною собою, повільно пройшла повз. Вона тримала в руках порожню пластикову пляшку. З легким, зневажливим рухом зап’ястя вона кинула її прямо мені під ноги.
— Пий повітря, — засміялася вона дзвінким, жорстоким сміхом. — Це все, на що ти заслуговуєш.
Я повільно випросталася. Пульсація в нозі стала постійною і глухою. Я подивилася вниз на порожній пластик, а потім перевела погляд на спину Мілани, що віддалялася. Я підняла пляшку, повільно і безшумно зім’яла її в кулаці, перетворивши на твердий пластиковий клубок, і кинула в найближчий смітник.
Я не видала жодного звуку.
Нехай поки що думають, що вони перемагають.