Нічне тактичне тренування було розроблене спеціально для того, щоб зімітувати хаотичне сенсорне перевантаження реальної зони бойових дій під щільним вогнем. Повітря стало густим і їдким від димових шашок, а чорне небо періодично розривалося різким, неприродним і сліпучим світлом освітлювальних ракет. Вили сирени, а інструктори кричали в мегафони абсолютно суперечливі накази, цілеспрямовано намагаючись розхитати нашу концентрацію та посіяти паніку.
Наше завдання здавалося простим, але в таких умовах воно перетворювалося на пекло: побудувати надійний оборонний периметр, використовуючи важкі канати, сталеві розтяжки та кілочки, вклавшись у суворо обмежений час.
Я працювала абсолютно сама на східному флангі периметра. Темрява мене не лякала; вона була моїм старим, перевіреним другим. Мої руки рухалися швидко і впевнено, в’яжучи складні, здатні витримати величезне навантаження вузли з завченим роками ритмом. Вибухи навчальних гранат, що луною розкочувалися по всьому полігону, були для мене лише білим шумом.
Максим Величко, кремезний курсант, чия гучність зазвичай компенсувала його цілковиту відсутність навичок, вирішив, що для зняття напруги йому потрібна аудиторія. Він розв’язною ходою попрямував до мого сектору, його черевики важко місили густу поліську грязюку.
— Ой, здається, я перечепився, — голосно заявив він, шкірячись до компанії своїх дружків, які зупинили власну роботу, щоб подивитися на це шоу.
Він простягнув руку, схопив головний натяжний трос, який я щойно закріпила, і з усієї сили різко смикнув його на себе. Вузол, який був затягнутий лише наполовину, не витримав. Важкий мокрий канат зірвався і з гучним, мокрим ляскотом упав прямо в калюжу брудної води.
— Здається, ти не створена для такої роботи, га? — зареготав Максим.
Цей звук, здавалося, прорізав навіть гуркіт симулятора стрільби. Курсанти поблизу радісно захихотіли, а промені їхніх налобних ліхтариків застрибали туди-сюди, коли вони обернулися подивитися на розвагу.
Я не зітхнула. Я не почала кричати у відповідь. Я мовчки опустилася на коліна в крижану багнюку, знайшла кінець важкого, наскрізь промоклого каната і почала все спочатку. Мої пальці, що вже оніміли від холоду, методично працювали з жорсткими волокнами.
Але Максиму цього було мало. Він зробив крок ближче, і його масивна тінь повністю накрила мої руки. З зі спеціально розрахованим рухом черевика він штовхнув цілу хвилю мокрого гравію та рідкої багнюки прямо на моє робоче місце. Бруд товстим, абразивним шаром вкрив і канат, і мої долоні.
— Давай, принцесо, старайся краще, — вишкірився він. — Може, до ранку і впораєшся. А якщо потрібна допомога — просто поплач, ми добрі, ми допоможемо.
Компанія вибухнула сміхом. Це був потворний, колективний звук стаї, що відчула безкарність.
Я зупинилася. Мої руки, повністю вкриті холодним слизом, ідеально завмерли. Потім я повільно, дуже повільно підвелася на ноги, дозволивши канату вислизнути з пальців. Я повернулася і подивилася прямо на Максим.
Світло від далекої освітлювальної ракети відкинуло глибокі, різкі тіні на моє обличчя. Мені не потрібно було підвищувати голос. Мені взагалі не потрібно було докладати зусиль.
— Ти закінчив?
Ці два слова були вимовлені дуже тихо, майже пошепки. Але в них було таке холодне, гостре як бритва лезо абсолютної погрози, що весь навколишній гуркіт навчального бою раптом здався просто несуттєвим.
Максим кліпнув. Його нахабство дало збій на частку секунди. Його мозок відчайдушно намагався примирити мій жалюгідний зовнішній вигляд із тим чистим, нерозбавленим попередженням про смерть, яке він щойно побачив у моїх очах. Він видавив із себе нервовий смішок, раптом відчувши непереборне бажання опинитися деінде, подалі від мене.
— Хвора на голову, — пробурмотів він, різко розвертаючись, і швидко покрокував геть, щоб повернутися до своєї групи.
Я знову опустилася в багнюку. Менш ніж за шістдесят секунд канатний бар’єр був натягнутий як струна, абсолютно надійний і геометрично бездоганний. Вузли були затягнуті так міцно, що могли б зупинити рухому вантажівку.
Пізніше, коли тренування завершилося і втомлені інструктори почали підраховувати бали, Максим зривав голос, кричачи на свій взвод. Його ділянка периметра повністю обвалилася — натяжні троси якимось містичним чином зісковзнули в останні хвилини вправи. Це коштувало його команді критично важливих балів. Ніхто не бачив мене навіть близько біля його сектору, і ніхто не міг нічого довести. Але з темряви Аліна зустрілася зі мною поглядом і дозволила собі найменший, ледь помітний натяк на усмішку.
Тієї ночі в казармах панувала задушлива, важка тиша. Тотальне фізичне виснаження висіло в повітрі, як волога ковдра. Я сиділа на краю свого вузького ліжка, старі металеві пружини тихо застогнали під моєю вагою.
З найглибшої кишені свого рюкзака я дістала невеликий, затертий предмет. Це була стара фотографія, її краї стали м’якими та обшарпаними від того, що роками переходили з рук у руки.
На знімку була зображена молодша версія мене. Я стояла плечем до плеча з високим чоловіком у чорній тактичній куртці. Камера не змогла чітко зафіксувати його обличчя — це було навмисне, цифрово накладене розмиття, що стало візитною карткою всього його існування. Але його поставу неможливо було сплутати ні з ким іншим. Відведені назад плечі, ідеально вкорінена стійка. Навіть через папір він випромінював жахливу ауру контрольованого насильства та абсолютного авторитету.
Я обережно провела великим пальцем по розмитому контуру його щелепи, відчуваючи фантомну вагу тієї історії, про яку не мала права говорити вголос. Мої губи стиснулися в тонку лінію. Це була суміш глибокої, безмежної поваги та старого, неминучого болю втрати.
Легендарний “Примарний Аспид”. Мій наставник. Моє прокляття.
Важкі кроки почулися в центральному проході між ліжками. Я зреагувала із завченою швидкістю, блискавично сховавши фотографію назад у сумку саме в той момент, коли повз мене пройшов Артур. Він інтенсивно витирав мокре волосся рушником, рухаючись своєю звичною, пихатою ходою, яка, здавалося, забирала весь кисень у кімнаті.
Він зупинився біля спинки мого ліжка, навіть не завдавши собі клопоту подивитися на мене.
— Краще виспись сьогодні, Маковецька, — кинув він ці слова через плече, наче дрібні монети жебраку. — Завтра залік зі снайперської стрільби на дальню дистанцію. Постарайся не ганьбитися ще більше, ніж ти вже це зробила. Вони можуть просто викинути тебе за ворота ще до обіду.
Я не відповіла. Я повільно відкинулася на тонкий, незручний матрац і заклала руки за голову. Я дивилася на плями від води на старій стелі казарми, слухаючи, як вирівнюється дихання десятків виснажених курсантів навколо мене. Моє власне дихання було повільним, рівним і глибоким.
Я тримала очі розплющеними ще довго після того, як клацнув вимикач і згасло світло. Темрява огорнула мене, як знайомий, комфортний і надійний плащ. Завтра буде новий день. День, коли розклади почнуть змінюватися.