До неї несміливо, човгаючи ногами, підійшов дід Тарас — той самий старий садівник.
— Оленко… Дитино… Невже це справді ти? — його голос дрижав від сліз, що раптово підступили до горла.
Вікторія підлетіла до них, мов фурія.
— Ти знаєш цю жінку, Тарасе?! — гримнула вона так, що птахи злетіли з найближчого дерева.
Старий відкривав і закривав рота, хапаючи повітря, мов риба на березі.
— Я… ну… розумієте… — він не міг підняти очей на хазяйку. — Вона колись бувала тут. Дуже давно.
Олена повільно повернулася до старого. На її обличчі з’явилася тепла, щира усмішка.
— Доброго дня, Тарасе Івановичу. Ви все так само чудово доглядаєте за маминими трояндами.
По зморшкуватих щоках старого покотилися сльози.
— Донечко… Твій батько був би такий гордий… Ти так на нього схожа.
— Досить! — Вікторія безцеремонно стала між ними, грубо відштовхнувши старого за плече. — Я не знаю, яку аферу ви тут розігруєте, але ця вистава закінчена!
Вона втупилася в Тараса нищівним поглядом.
— Марш до роботи! Негайно! Щоб я тебе не бачила!
Олена мовчки спостерігала за цією сценою. Її спокій був монументальним. Жодної емоції не промайнуло на її обличчі, коли Вікторія поводилася з літнім чоловіком як із власністю. Але всередині Олени вже стискалася пружина, готова розпрямитися у відповідний момент.
Чутки поширювалися блискавично. Усе більше працівників обслуговуючого персоналу впізнавали гостю. На кухні та біля технічних наметів повисла напружена тиша. Головний мажордом виглядав так, ніби ось-ось втратить свідомість. Дві покоївки збилися в куток, з жахом перешіптуючись.
— Що в біса коїться з моїм персоналом?! — вибухнула Вікторія, відчуваючи, як втрачає контроль над ситуацією.
Організаторка весілля делікатно покашляла.
— Пані Вікторіє, церемонія обміну обігницями почнеться за годину. Може, нам варто зосередитися на розсадці гостей?
— Поки я не розберуся з цією пройдисвіткою — ніяких церемоній! — Вікторія агресивно тицьнула пальцем у бік Олени. — Вона нервує моїх людей. Вони з рук усе валять!
А Олена тим часом продовжувала свою тиху екскурсію маєтком. Вона точно знала, яка мостина скрипить на другому поверсі східного крила. Знала, де за фальшивою панеллю в бібліотеці ховається старий сейф. Вона пам’ятала, з якого вікна відкривається найкращий вид на ранкове сонце над сосновим лісом.
І саме це знання — ця абсолютна, хазяйська впевненість жінки у синій сукні — лякало прислугу набагато більше, ніж будь-які істерики Вікторії Горянської. Буря не просто насувалася. Буря вже стояла посеред їхнього ідеального газону, і ім’я їй було — Олена Вишневецька.