Золотий Тризуб на червоній шкірі посвідчення виблискував у променях серпневого сонця. Роман Коваль, старший слідчий Державного бюро розслідувань, людина, яка бачила в цьому житті все і саджала за ґрати кримінальних авторитетів, раптом зблід так, що його обличчя стало майже прозорим.
Він інстинктивно зробив крок назад, віддаючи данину поваги тій неймовірній силі, що ховалася за цим маленьким документом.
— Боже мій… — прошепотів Коваль, і в цій абсолютній тиші його шепіт пролунав як гуркіт грому. — Пані Вікторіє… закрийте рота. Просто негайно закрийте рота.
Але Вікторія була надто сп’яніла від своєї уявної перемоги.
— Що там ще? Чергова фальшивка з підземного переходу?! — її сміх був істеричним, схожим на брязкіт розбитого скла. — Романе, припини цей цирк і надягни на неї кайданки!
— Я не можу, — голос Коваля став незвично хрипким і набув офіційно-протокольних інтонацій. — Тому що ви щойно наговорили на кілька кримінальних статей, включно з погрозами та образою честі Судді Вищого антикорупційного суду України.
Ці слова вдарили по натовпу, мов ударна хвиля від вибуху. Кілька гостей судомно зітхнули. Келих із шампанським вислизнув із рук Геннадія і з дзвоном розлетівся на дрібні друзки, заливши італійський мармур.
Вікторія витріщилася на Олену, і її ідеально нафарбоване обличчя перекосилося від жаху.
— Суддя? Вона… суддя ВАКС? — її голос зірвався на жалюгідний писк.
— Суддя Касаційного кримінального суду, Олена Петрівна Вишневецька. Людина, призначена Указом Президента, з довічним статусом недоторканності, — карбуючи кожне слово, підтвердив Роман.
Натовп інстинктивно відхитнувся від столу. Навіть найвпливовіші олігархи та чиновники, присутні на весіллі, чудово розуміли, що означає абревіатура ВАКС. Це були ті самі судді, які не брали хабарів і відправляли за ґрати недоторканних.
Маргарита з жахом схопила Вікторію за лікоть:
— Віко… нам треба йти… негайно.
Тим часом із-за кущів живоплоту обережно вийшов весільний фотограф. Він опустив камеру, але його очі лихоманково блищали.
— Видаліть ці фото! — автоматично вигукнула Вікторія, хоча її голос уже тремтів.
— Знаєте, пані Горянська… мабуть, я їх збережу. Як доказову базу для слідства, — несподівано сміливо відповів хлопець.
Раптом до столика Олени почали підходити люди. Це були не пихаті гості, а працівники маєтку. Кухарі, покоївки, мажордом. Вони підходили з низько опущеними головами, але в їхніх очах світилася надія.
— Ваша честе… — мажордом, літній чоловік у бездоганному фраку, поклав руку на серце. — Ми всі знали, що це дім вашої родини. І ми всі ці роки сподівалися, що ви повернетеся.
Вікторія з жахом дивилася, як її власна прислуга, люди, якими вона попихала десятиліттями, відвертаються від неї, визнаючи справжню хазяйку.
Саме в цей момент біля тераси різко загальмував чорний преміальний позашляховик. З нього стрімко вискочив Едуард Палій — елітний київський адвокат. Він на ходу застібав піджак за тисячі євро, випромінюючи впевненість людини, яка вирішує будь-які проблеми.
— Вікторіє! Де ця самозванка з фальшивими паперами? Я зараз швидко поясню їй, що таке кримінальна відповідальність за…
Адвокат різко зупинився. Його погляд впав на жінку в синій сукні. Дорогий шкіряний портфель випав з його рук і глухо гепнувся на бруківку.
— Суддя Вишневецька?! — голос Палія зірвався на фальцет, сповнений тваринного жаху. — Що… що ви тут робите?
— Доброго дня, пане адвокате. Я так розумію, ви представляєте інтереси моїх… орендарів? — Олена ледь помітно всміхнулася.
Палій миттю підлетів до Вікторії і грубо, майже силоміць, відтягнув її вбік.
— Віко, ти здуріла?! — засичав він їй на вухо, і на його лобі виступили краплі поту. — Ти хоч розумієш, ХТО це така?! Вона минулого року відправила двох міністрів на десять років із конфіскацією! Її відсоток обвинувальних вироків — дев’яносто сім!
— Але ж це наш дім… — проскиглила Вікторія, остаточно втрачаючи зв’язок з реальністю.
— Це не ваш дім! Зрозумій ти нарешті! Якщо вона підніме справу про підробку реєстрів, фіктивні борги та ухилення від податків за двадцять років — це конфіскація всього вашого бізнесу і мінімум дванадцять років за ґратами для всієї родини!
Весільні гості завмерли, затамувавши подих, спостерігаючи, як імперія Горянських руйнується просто на їхніх очах. Але фінальний, найпотужніший удар був ще попереду.
З боку центральної алеї почулися кроки. До тераси наближався молодий наречений — Михайло Горянський, тримаючи за руку свою новоспечену дружину в розкішній білій сукні.
— Мамо, що тут за галас? Чому всі стоять, наче на похороні? — Михайло роздратовано озирнувся, але раптом його погляд зупинився на Олені.
Молодий і впевнений у собі бізнесмен раптом зблід і завмер, наче врізався в невидиму бетонну стіну. Його руки затряслися.
— Ваша честе… — пошепки промовив Михайло.
Олена повільно і з гідністю кивнула.
— Вітаю вас із законним шлюбом, пане Горянський.
— Ви… ви знайомі?! — Вікторія переводила божевільний погляд із сина на суддю.
— Мамо, нам треба поговорити. Наодинці.
— Про що?!