Слухаючи це, Данило відчув, як усередині закипає знайома, холодна лють — та сама, яку він відчував у бою, коли бачив несправедливість.
— Ми найняли безкоштовного адвоката від держави, — продовжував Георгій Петрович, дивлячись у стіл. — Молоде хлопчисько. Він подивився папери й лише руками розвів. Каже, юридично все чисто, ви самі все добровільно підписали, печатки нотаріуса справжні. Судитися немає за що, тільки гроші згайнуєте, яких і так немає.
Старий важко зітхнув, згадуючи подальші митарства.
— Спершу ми жили в нашому старому «Жигулі», «шістці». Ночували по заправках, на околицях міст, ховалися від поліції, щоб не виганяли. Гроші з пенсії йшли на бензин та якісь мівіни. Тиждень тому машина остаточно заглухла на цій трасі, мотор стуканув. Ми її в лісосмузі кинули, забрали два клунки й пішли пішки через поле, куди очі дивляться. Так на цей хутір і натрапили. Олена плакала, йти вже не могла. Думали, перезимуємо тут, а навесні якась смерть прийде…
На кухні запала глибока, майже відчутна на дотик тиша. Було чути лише, як потріскує дерево в грубці та як важко дихає уві сні старий Рекс. Данило підвівся, підійшов до вікна й подивився на бліде зимове поле. Паркани перекошені, сарай ледь тримається, роботи тут — на кілька місяців важкої праці з ранку до ночі. Він повернувся до стареньких, які сиділи, затамувавши поди, чекаючи на його вердикт.
— Я купив це місце не тому, що тут легко, — спокійно й твердо сказав Данило, схрестивши руки на грудях. — Я купив його, бо мені самому треба було кудись утекти й почати все з нуля. Але один я з усім цим господарством до весни не впораюся. Рук не вистачить.
Георгій Петрович підвів голову, в його згаслих очах блиснув ледь помітний вогник надії.
— Ти… ти це до чого, синку?
— До того, що якщо ви готові працювати, ми відбудуємо цей хутір разом. Місця в хаті вистачить. Дах над головою є, грубка гріє. Що скажете?
Старенькі перезирнулися. Олена Петрівна прикрила обличчя долонями й тихо заридала, але це були сльози полегшення. Георгій Петрович підвівся, випрямив спину, наскільки дозволяв хребет, і протягнув Данилу свою тремтячу, мозолисту руку.
— Я сорок років на залізниці молотком махав, синку. Я кожну дошку тут залікую, — глухо, але впевнено сказав він.
Данило міцно стиснув його долоню.
Той вечір став першим за довгі роки, коли Данило не почувався самотнім. Олена Петрівна швидко навела лад на кухні. Зі своїх скромних запасів та кількох банок тушонки й мішка картоплі, які Данило привіз у пікапі, вона зварила простий, але неймовірно смачний куліш. Запах смаженої цибулі та гарячої їжі миттєво витіснив із хати дух запустіння.
Георгій Петрович знайшов у коморі старий брусок і затишно вмостився на стільці, гострячи кухонні ножі, які Данило дістав зі своїх ящиків. Рекс перебрався ближче до дідуся, зрідка постукуючи хвостом по підлозі, коли старий лагідно торкався його сивої голови.
Данило вийшов на ганок. Морозне повітря обпалило легені. Він дістав телефон, зловив слабкий, але стабільний сигнал зв’язку і прогортав контакти до імені, яке не набирав уже кілька років.
«Тарас Алчевський».
Вони разом служили, пройшли не один військовий конфлікт. Зараз Тарас керував серйозною приватною структурою в Києві, яка займалася фінансовою безпекою та розслідуванням складних економічних злочинів.
Трубку зняли після третього гудка. У динаміку пролунав знайомий, трохи хрипкий голос із незмінною іронією:
— Охо-хо, які люди! Катране, ти живий? Мені казали, ти в партизани подався десь у ліси.
— Живий, Тарасе, — тихо відповів Данило. — Мені потрібна твоя допомога. Дуже специфічна послуга, по старій дружбі.
— Кажи, я слухаю. Для тебе — хоч місяць із неба.
Данило коротко, без зайвих емоцій, але з усіма деталями виклав історію Георгія Петровича та Олени Петрівни. На тому кінці дроту іронія миттєво зникла. Тарас слухав мовчки, лише зрідка важко дихаючи в трубку.
— Значить, рідний син і невістка-ріелторка, — підсумував Тарас, коли Данило закінчив. — Мерзенна класика. Слухай, друже, я підніму Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. Подивлюся всю історію переходів права власності на їхній будинок. Якщо там працювала професійна «чорна» контора, вони обов’язково десь наслідили: або нотаріус підставний, або терміни продажу занадто підозрілі. Я задію своїх людей.
— Дякую, Тарасе. З мене борг.
— Облиш свої армійські звички, Катране. Своїх у біді не кидаємо. Чекай на зв’язок.
Данило сховав телефон у кишеню й кілька хвилин просто дивився на зірки, що висипали над зимовим хутором. Коли він повернувся на кухню, Олена Петрівна якраз розставляла на столі глибокі тарілки. Данило зупинився в дверях, спостерігаючи за цією картиною. Хата все ще була напівзруйнованою, попереду чекали місяці важкої праці, але вперше за дуже довгий час тиша в його серці більше не була схожою на самотність. Вона стала початком чогось нового.