Зима на межі Київщини та Черкащини відступала неохоче, але сонце з кожним днем усе впевненіше топило кригу. Тонкий шар снігу затримувався лише біля почорнілих парканів та в затінку старого хліва, а земля під ним ставала м’якою, готовою до роботи. На хуторі день починався задовго до світанку. Ранкова прохолода ще трималася в повітрі, але ближче до обіду працювати можна було вже розстебнувши куртку.
Данило прокинувся з першими променями, тихо вийшов із хати, щоб не розбудити стареньких, і вже о сьомій ранку балансував на даху сараю з молотком і цвяходором у руках. Старі шиферні листи та трухляві балки виявилися в набагато гіршому стані, ніж здавалося знизу. Кілька прогонів повністю прогнили від багаторічних дощів. Довелося знімати не тільки покрівлю, а й демонтувати частину каркаса.
Знизу, по подвір’ю, вже повільно, але впевнено походжав дядько Жора. Він тримав у руках рулетку й невеликий блокнот, роблячи якісь свої, лише йому зрозумілі, технічні записи.
— Даниле! — гукнув дідусь, примружившись від сонця, і вказав держаком молотка на кут даху. — У тебе там ліва кроквина повела! Геометрія порушена, бачиш? Якщо так залишиш — до осені потече, як через сито. Треба вирівнювати по рівню.
Данило придивився. Старий залізничник мав рацію: кут справді був завалений на кілька сантиметрів.
— Зрозумів, дядьку Жоро, зараз виправлю! — відповів Ковальчук і без зайвих сперечань почав демонтувати кріплення.
Працювати пліч-о-пліч із цим літнім чоловіком виявилося напрочуд легко. Георгій Петрович не був багатослівним, але його поради завжди били в десятку. Десятиліття роботи руками на залізничних коліях дали йому ту вроджену інженерну інтуїцію, яку не купиш у жодному університеті. Він знав, як правильно розподілити навантаження на несучі балки, під яким кутом забивати цвяхи в старе дерево, щоб воно не тріснуло, і як натягнути дріт на паркані так, щоб він дзвенів, як струна.
Тим часом у хаті відбувалася своя тиха революція. Тітка Олена, або Олена Петрівна, як вона просила себе називати на початку, взяла на себе повний контроль над побутом. Колись занедбана, вкрита багаторічним шаром пилу кухня тепер блищала чистотою. Дошки на підлозі були вимиті до білої деревини, у старому буфеті акуратно розставлено нехитрий посуд, а на вікнах з’явилися простенькі, але затишні фіранки, які вона зшила зі старих рушників.
Але головним її проектом стала стара теплиця-вегетарій за хатою. Коли Данило вперше оглядав ділянку, теплиця виглядала як скелет мертвої тварини: скляні панелі були розбиті, металевий каркас покрутився, а двері висіли на одній іржавій петлі. Олена Петрівна витратила майже тиждень, аби винести звідти бите скло, вирвати сухий бур’ян і власноруч перекопати та підживити землю попелом з грубки.
Наприкінці третього тижня їхнього спільного життя Данило зайшов на кухню попити води й побачив, що все підвіконня заставлено стаканчиками з-під сметани та обрізаними пластиковими пляшками, з яких пробивалися зелені пагони.
— Ви б бачили, Даниле, що може вирости навіть з насіння, якому вже кілька років, — усміхнулася старенька, витираючи руки об фартух. Вона світилася від гордості. — Земля тут родюча, як масло. Якщо ми теплицю плівкою обтягнемо до квітня, у нас свої перші огірки та помідори будуть такі, що жоден базар не бачив.
Данило підійшов ближче, дивлячись на тендітні зелені паростки, які вперто тягнулися до сонця.
— Здається, ці рослини не звикли здаватися, тітко Олено.
— Як і ми всі, синку, — тихо, але дуже серйозно відповіла жінка, дивлячись йому просто в очі. — Як і ми всі.
Рекс теж знайшов своє місце в цій новій, незвичній родині. Щоранку, щойно відкривалися двері, старий вівчар здійснював повільний, методичний обхід території. Він опускав сиву морду до самої землі, перевіряв кожен кущ уздовж паркану, обнюхував кути хліва, наче шукав розтяжки. Іноді артрит давав про себе знати, і пес помітно накульгував на праву задню лапу, але жодного разу не пропустив свого «патрулювання».
Одного дня, коли Данило укріплював стіну сараю, замінюючи трухляві дошки на свіжий брус, Георгій Петрович підійшов, сперся на одвірок і довго спостерігав за роботою спецназівця.
— Знаєш, що найдивніше у фізичній праці? — раптом запитав дідусь, дістаючи з кишені старезний складаний ніж і шматочок дерева, щоб просто стругати його для заспокоєння нервів.
— Що спина потім болить? — усміхнувся Данило, заганяючи черговий цвях «сотку» одним ударом молотка.
— Ні. Те, що якщо ти довго нічого не робиш своїми руками, тобі починає здаватися, що ти ні на що не здатний. Ніби ти бракована деталь. А варто тільки молоток до рук взяти…