Хлопчики закричали. Вони благали залишити їх зі мною. Я, забувши про страх, кинулася напереріз амбалу і спробувала вирвати з його лап старшого племінника. Але цей виродок просто схопив мене за волосся і з силою відкинув убік. Моя голова вдарилася об стіну. Перед очима посипалися іскри, а кімната попливла.
Я сповзла по стіні, безпорадно дивлячись, як моя мати мовчки спостерігає за цією розправою. Вона не сказала жодного слова, коли цей чудовисько витягував її онуків, що плакали і пручалися, з квартири.
Коли вони вже були біля виходу, Ангеліна підійшла до мене. Я підняла на неї повні сліз очі. Вона нахилилася і з неприхованою насолодою плюнула мені прямо в обличчя.
季Це було найогидніше, що я коли-небудь відчувала. Вона переступила через мене і вийшла геть. Вони навіть не дозволили дітям взутися чи взяти куртки. Хлопчиків потягнули на вулицю босими, без речей, без улюбленого плюшевого песика Максима.
Коли двері зачинилися, мене накрила найстрашніша панічна атака в моєму житті. Я задихалася, лежачи на підлозі власної квартири, і плакала від усвідомлення того, що мої хлопчики зараз знаходяться в руках неадекватних монстрів.
Але корпоративна витримка і тут врятувала мене. Щойно дихання трохи вирівнялося, я змусила себе підвестися. Я підбігла до вікна. Якраз у цей момент від мого будинку різко стартував величезний чорний позашляховик. Я вп’ялася поглядом у номерний знак і, незважаючи на шок, змогла зафіксувати в пам’яті кожну літеру та цифру.
Тремтячими руками я набрала 102.
Операторка поліції прийняла мій виклик напрочуд швидко. Щойно я згадала, що моя сестра є фігуранткою відкритої справи у Службі у справах дітей, тон розмови миттєво змінився. Я намагалася вгамувати тремтіння в голосі, чітко диктуючи прикмети нападників та номер чорного позашляховика.
Завдяки своїй професійній звичці запам’ятовувати дрібні деталі, я безпомилково назвала кожну цифру та літеру на реєстраційному знаку. Я також описала неадекватний, абсолютно дикий стан Ангеліни. Здавалося, ніби щось всередині неї остаточно зламалося, або ж вона перебувала під дією сильних стимуляторів після своєї “відпустки”.
Поклавши слухавку, я залишилася сам на сам із мертвою тишею власної квартири. Я не знаходила собі місця. Не могла ні їсти, ні пити, ні працювати. Щоразу, заплющуючи очі, я бачила заплакані обличчя моїх хлопчиків, яких босими тягли на вулицю.
Я зайшел до гостьової кімнати і побачила на ліжку маленького плюшевого песика, якого Максим забув у метушні. Я притиснула цю іграшку до грудей і розридалася. Саме в той момент я усвідомила: я не просто хвилююся за них. Я хочу стати для них матір’ю. Я хочу дати їм усе те, чого мене позбавила моя власна родина — безпеку, любов і беззастережну підтримку. Якщо справа дійде до суду, я боротимуся за них до останньої краплі крові.
Мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Це був той самий офіцер поліції, і новини, які він повідомив, нагадували сценарій кримінального трилера.
Чорний позашляховик перехопили на виїзді з міста. Для затримання довелося залучити одразу три патрульні екіпажі. Велетень, якого найняла Ангеліна, виявився не просто агресивним, а абсолютно божевільним. Навіть под дулами табельної зброї він кинувся на поліцейських. Він встиг нанести тяжкі удари двом офіцерам, перш ніж його скрутили силою.
Але найгірше те, що Ангеліна теж не залишилася осторонь. Вона накинулася з кулаками на патрульну, яка намагалася одягнути на неї кайданки.
— Пані Кіро, ваші племінники зараз у безпеці, ми передали їх інспекторам Служби у справах дітей, — додав офіцер. — А ваша сестра та її спільник наразі перебувають у слідчому ізоляторі. До речі, вона має право на один дзвінок і дуже наполягає на тому, щоб зателефонувати вам. Будете говорити?
Я гірко усміхнулася.
— Вона хоче просити гроші на заставу? — запитала я.
— Саме так, вона кричить про це на весь відділок, — зітхнув поліцейський.
— Передайте їй, що вона може гнити там хоч до кінця життя. Я не візьму слухавку, — холодно відрізала я.
Наступний тиждень був найтяжчим у моєму житті. Хлопчики перебували в центрі соціального захисту, і мені, попри всі благання та докази моєї адекватності, не дозволяли з ними бачитися до рішення комісії. На тлі цього величезного стресу наближався день мого вильоту до Канади.
Я серйозно думала скасувати поїздку, але Марк переконав мене, що зараз я нічим не допоможу процесу, а бюрократична машина все одно працюватиме своїм чередом. До того ж, я не хотіла ображати його родину, яка чекала на мене цілий рік.
Ця поїздка до Ванкувера стала моїм рятівним колом. Марк зустрів мене в аеропорту, підхопив на руки, і в його обіймах я нарешті дозволила собі видихнути. Його батьки виявилися неймовірно теплими і щирими людьми. Вони возили мене на фантастичні гірські екскурсії, ми багато гуляли лісами та берегом океану. В один із днів Марк повіз мене до таємного водоспаду, де ми просто сміялися і насолоджувалися присутністю одне одного. Ця подорож залікувала мої душевні рани і дала сили для головної битви, яка чекала на мене вдома.
Повернувшись до Києва, я одразу ж поїхала до поліції і написала офіційну заяву на Ангеліну та матір за незаконне проникнення у житло та напад. Я також найняла одного з найкращих столичних адвокатів із сімейного права, щоб ініціювати процес позбавлення сестри батьківських прав та оформлення повної опіки над Денисом і Максимом.
Судові жорна крутилися довго, але день нашого першого засідання нарешті настав. Це була моя перша зустріч з Ангеліною з того ранку, коли вона плюнула мені в обличчя і забрала дітей.
Вона виглядала жахливо: змарніла, бліда, зі злим, загнаним поглядом. Під час засідання суддя оголосив, що до основних кримінальних звинувачень приєднується мій позов про повну опіку над її дітьми. Схоже, її державний адвокат забув попередити її про це.
Почувши це, Ангеліна втратила залишки глузду. Прямо посеред судової зали вона дико заверещала моє ім’я і, перестрибнувши через бар’єр, кинулася на мене, як скажена тварина. Вона встигла роздряпати мені обличчя і з усієї сили вп’ялася зубами в моє передпліччя, перш ніж судова охорона відтягнула її геть. Укус був настільки глибоким, що пізніше мені довелося лікувати інфекцію.
Цей напад на очах у судді став її фінальним вироком.
Увесь процес розтягнувся майже на два роки. Ангеліна отримала максимальний термін ув’язнення за сукупністю тяжких злочинів: злісне ухилення від батьківських обов’язків, напад на офіцерів поліції під час виконання, зберігання заборонених речовин (які знайшли в її речах) та завдання тілесних ушкоджень. Завдяки суворості вироку та відсутності права на дострокове звільнення, вона зникла за ґратами на дуже довгі роки.
A що ж моя мати, Тамара Василівна? Щоб уникнути реального тюремного терміну за співучасть у нападі та проникненні в мою квартиру, вона пішла на угоду зі слідством. На суді вона свідчила проти своєї улюбленої, “золотої” доньки, поливаючи її брудом зі сльозами на очах. Дивитися на те, як мати зраджує свого ідола заради власної шкури, було найсолодшою і водночас найогиднішою картиною в моєму житті. Того дня в залі суду я бачила її востаннє. І я зробила все, щоб ця жінка назавжди зникла з моєї орбіти.
Битва за дітей була виснажливою. Мені довелося судитися ще й з біологічним батьком хлопчиків, Вадимом, та його родичами. Але в мене були найкращі юристи, стабільний дохід, ідеальна репутація та величезне бажання перемогти.
І я перемогла.
Я ніколи не забуду той день, коли нарешті привезла їх додому. Назавжди. Я відкрила двері їхньої нової, спеціально облаштованої дитячої кімнати в моїй квартирі. Максим одразу побіг до ліжка, де на нього чекав той самий плюшевий песик, якого я зберігала всі ці роки. Хлопчик міцно обійняв іграшку, а потім кинувся в мої обійми, заливаючись щасливими сльозами.
Денис підійшов до нас повільніше. Він був уже таким дорослим. Його великі очі теж блищали від сліз. Він обійняв мене, міцно притиснувся і тихо, але дуже впевнено прошепотів:
— Я знав це, тітко Кіро. Я просто знав, що одного дня ти за нами повернешся.