Я йшла довгим коридором нашого офісу, відчуваючи, як калатає серце. Скляні стіни, строгий корпоративний дизайн, приглушене світло — усе це зазвичай додавало мені впевненості. Але зараз мої долоні були холодними.
У переговорній на мене вже чекали. За великим дубовим столом сиділи мій безпосередній керівник та генеральний директор компанії, якого я бачила хіба що на великих презентаціях. Їихні обличчя були напруженими, а погляди — споненими підозри. Я почувалася комахою під мікроскопом.
Генеральний директор відкашлявся і почав дуже обережно. Він сказав, що вчора ввечері на корпоративну пошту та особистий телефон керівництва надійшло кілька повідомлень від “занепокоєного члена моєї родини”. Ця людина в деталях розписала, що я маю важкі психотичні розлади, відмовляюся приймати медикаменти і знаходжуся на межі нервового зриву, що може нести пряму загрозу як колективу, так і важливим міжнародним контрактам.
Вони чекали моєї реакції. Можливо, істерики чи сліз. Але моя сестра забула одну важливу деталь: я не просто так обіймала посаду топ-менеджера. Я завжди прораховувала ризики.
Я спокійно сіла у шкіряне крісло, відкрила свій робочий портфель і дістала звідти товсту пластикову папку.
— Я очікувала на цю розмову, — рівним голосом сказала я, кладучи документи на стіл. — Моя сестра наразі є фігуранткою кримінального провадження Служби у справах дітей, і це її спроба шантажу. Ось офіційні довідки від мого сімейного лікаря, висновки з приватної психіатричної клініки та історія рецептів за останні п’ять років.
Я детально, але без зайвих емоцій пояснила ситуацію з сестрою, згадавши про її власні проблеми з адекватністю. Я показала, що мій стан абсолютно стабільний, я регулярно проходжу чекапи і жодного разу не порушила графік прийому своїх легких підтримуючих препаратів, які приймає чи не половина айтішників у столиці.
Керівники переглянули папери з печатками клінік. Напруга в кімнаті розвіялася, як дим. Генеральний директор навіть полегшено зітхнув і щиро перепросив за цей неприємний інцидент. Вони визнали, що мусили перевірити такий серйозний сигнал. А мій керівник навіть скористався нагодою, щоб похвалити мене за блискуче закритий квартал.
Я вийшла з переговорної кімнати з переможною усмішкою. План сестри з тріском провалився. Вона хотіла розтоптати мою кар’єру, а натомість лише підкреслила мою стресостійкість і професіоналізм в очах найвищого керівництва.
Щойно робочий день закінчився, я сіла у своє авто на підземному паркінгу і набрала номер Ангеліни. Я буквально сміялася вголос, коли вона підняла слухавку.
— Ну що, Ліно? Як твій геніальний план? — із сарказмом запитала я. — Зустріч зайняла рівно п’ятнадцять хвилин. Ти звучала настільки неадекватно у своїх повідомленнях, що ніхто навіть не сприйняв тебе всерйоз. А мої медичні довідки остаточно закрили питання.
Сестра заверещала так, що мені довелося відсунути телефон від вуха. Вона не могла повірити, що її головний козир не спрацював.
— Ти брешеш! Тебе мали звільнити, ти нікому не потрібна стерво! — волала вона, захлинаючись від власної жовчі.
Я відповіла, що єдине, у чому вона справді стала експертом до сорока років — це в умінні брехати, руйнувати своє життя та розчаровувати власних дітей. Ці слова стали для неї тригером. Ангеліна перейшла на ультразвук, сиплячи найбруднішими прокльонами, і заявила, що бере квитки на найближчий рейс до Києва і змусить мене пошкодувати про те, що я народилася на світ.
Я поклала слухавку, відчуваючи адреналін від перемоги. Але коли я повернулася додому і побачила своїх племінників, які радісно вибігли мене зустрічати, мій тріумф різко змінився на льодяний жах. Я усвідомила, що Ліна загнана в кут, а отже, їй більше нічого втрачати.
Тієї ночі я майже не спала. Я довго стояла біля прочинених дверей гостьової кімнати, слухаючи рівне дихання хлопчиків. Молодший, Максим, спав у обіймах маленького плюшевого песика. Вони були такими беззахисними. Я молилася, щоб соціальна служба встигла приїхати і забрати їх під офіційний захист до того, як Ангеліна з’явиться на порозі.
Але мої молитви не були почуті. Наступний ранок перетворився на справжнє пекло.
Близько восьмої години ранку в мої двері почали не просто стукати, а гупати так, ніби били будівельним мішком. Я підбігла до вічка, але не встигла нічого розгледіти — двері здригнулися від сильного удару і я рефлекторно відсахнулася, відмикаючи замок, щоб їх просто не вибили з петель.
На порозі стояла розлючена Ангеліна. Її очі були скляними, дикими, а вигляд — абсолютно неохайним. Поруч із нею височів величезний, кремезний амбал під два метри зростом. Його кулаки були розміром з мою голову. А за їхніми спинами, ховаючи очі, стояла моя мати, Тамара Василівна.
Перш ніж я встигла крикнути, щоб вони забиралися геть, цей велетень зробив крок уперед, поклав свою важку руку мені на плече і з усієї сили жбурнув мене на підлогу вітальні.
Біль пронизав моє тіло. Я впала, вдарившись плечем об паркет. Уся ця божевільна трійця ввалилася до моєї квартири.
— Не смій мене чіпати! Забирайтеся з мого дому! — закричала я, намагаючись піднятися.
Але велетень лише мовчки відштовхнув мене ногою. Він виглядав як типовий кримінальний емент, якого Ангеліна, вочевидь, підчепила у своєму оточенні для брудної роботи.
На мій крик з кімнати вибігли Денис та Максим. Вони були в самих піжамах, ще сонні і страшенно налякані. Побачивши матір та величезного незнайомця, діти почали плакати і задкувати.
— Бери їх і тягни в машину! Швидко! — гаркнула Ангеліна до свого супутника.