Мікроавтобус Іллі заїхав на гравійний майданчик рівно о сьомій ранку наступного дня. Олена вже була внизу. Вона знайшла у комірчині стару, але ще міцну мітлу з березових гілок і завзято підмітала бетон перед колонками, розганяючи ранковий туман.
Хлопець заглушив двигун, вибрався з кабіни і якусь мить просто стояв, засунувши руки в кишені затертих джинсів. Він уважно, ніби прицінюючись, дивився на стару цегляну будівлю. Потім повільно рушив до ґанку.
— Кава вже гаряча, — замість привітання сказала Олена.
— Ви казали, що буде, — відповів він.
Вона простягнула йому велике керамічне горнятко. Ілля взяв його обома руками, гріючи змерзлі пальці, і зробив великий ковток, навіть не запитавши, чи є там цукор.
— Я попрацюю один тиждень, — тихо сказав він, дивлячись кудись повз неї на гори. — Побачимо, як воно піде.
— Домовилися.
Ось так усе і почалося. З гарячого горнятка кави та одного пробного тижня.
Олена склала список необхідних робіт на зворотному боці якогось старого батькового чека. Розбиті вікна. Гнилі перила на ґанку. Забиті водостоки. Дикий виноград, що руйнував стіну. Сліди від підтікання води на стелі. Список швидко заповнив увесь папірець і навіть перейшов на поля.
Ілля мовчки вивчив цей “документ”.
— Ви плануєте відбудувати це місце з нуля? — у його голосі не було іронії, лише констатація факту.
— Тільки ті частини, які збираються впасти нам на голову.
Хлопець ледь помітно усміхнувся. Це було найближче до справжньої посмішки, що Олена бачила на його обличчі за весь час.
Вони розділили роботу без зайвих суперечок. Ілля взяв на себе ремонтний бокс: він продував компресор, прокачував гідравлічні трубки на підйомнику, перебирав і сортував дрібні деталі у комірчині.
Олена ж взялася за головну будівлю. Вона почала віддирати дикий виноград від південної стіни голими руками. Лоза вросла глибоко в цементні шви між цеглою, і щоб відірвати її, доводилося докладати неабияких зусиль. До обіду Олена наповнила повну садову тачку сухого гілля, а її руки були стерті до кривавих мозолів, але вона не зупинялася.
О дев’ятій ранку приїхав дядько Богдан. Кузов його старенької “Ниви” був заповнений свіжими, ще вологими від смоли дошками. В одній руці він тримав важку скриньку з інструментами, яку ледь доніс до ґанку. Він став навпроти станції, схрестив руки на грудях і критично оглянув фронт робіт.
— Перила зовсім згнили, трухлявина, — безапеляційно заявив старий.
— Я помітила, — витираючи піт з чола, відгукнулася Олена.
— До обіду зроблю.
Він не вихвалявся. Робота дійсно кипіла, і вже об одинадцятій тридцять нові перила стояли надійно, як моноліт. Олена винесла йому склянку холодної колодязної води і спостерігала, як старий перевіряє свою роботу, навалюючись на свіжу деревину всією своєю чималою вагою. Дошки були зі світлої, запашної карпатської смереки, яка різко контрастувала з потемнілою від часу підлогою ґанку.
— Степан би взяв дуб або модрину, — бурмотів Богдан, витираючи вуса. — Степан міг собі дозволити модрину. Але й смерека згодиться.
Олена спробувала заплатити йому за роботу та матеріали. Богдан подивився на неї так, ніби вона щойно плюнула йому в каву.
— Степан перекрив мені дах у дев’яносто восьмому, — суворо сказав він. — Три дні на спеці горбатився. Не взяв ні копійки. Сказав, щоб я купив йому хорошого шашлику, коли виграю мільйон у лотерею.
Він з розмаху вбив останній цвях у сходинку.
— У лотерею я так і не виграв. Тож вважай, що це і є той шашлик.
Це стало їхнім новим життєвим ритмом. Олена та Ілля працювали від сходу сонця і доти, поки темрява не змушувала їх кидати інструменти. Богдан з’являвся майже щоранку зі своїм досвідом і матеріалами.
Ілля замінив тріснуте скло у великому фасадному вікні і заново пройшовся герметиком по всіх рамах. Олена знайшла у комірчині кілька банок темно-зеленої фарби — того самого відтінку, який завжди любив батько, — і старанно пофарбувала двері та віконні лиштви.
За два дні Іллі вдалося реанімувати старий твердопаливний котел, вичистивши з димаря пташині гнізда та замінивши іржаві труби.
— Цей котел мали списати ще до мого народження, — сказав він, витираючи руки від сажі. — Але він якийсь дуже впертий.
— Це в нього сімейне, — усміхнулася Олена.
Найбільшою проблемою залишалися заправні колонки. Підземні резервуари потребували офіційної інспекції, а самі насоси були музейними експонатами. Олена почала обдзвонювати всі паливні компанії в радіусі сотні кілометрів. Більшість менеджерів просто кидали слухавку, щойно чули назву локації. Ганяти бензовоз на забутий перевал заради кількох десятків літрів було комерційно невигідно.
Четверта компанія, куди вона додзвонилася, належала місцевому підприємцю на ім’я Григорій.
— Донька Степана Макаровича? — перепитав він басом у слухавку. — Ваш батько ремонтував мої перші старі ЗІЛи, коли я тільки починав свій бізнес у дев’яностих. Брав з мене половину ціни. Завжди казав: “Не можна бити по руках чоловіка, який намагається збудувати щось своє”.
Наступного тижня Григорій прислав бригаду. Вони проінспектували резервуари, прочистили всі магістралі і встановили два нових насоси. Олена підписала договір на постачання пального з такими умовами оплати, які вона ледве змогла б потягнути, навіть якщо машини зупинятимуться щодня. Це була гра ва-банк. Але тут усе було грою ва-банк.
Перший справжній клієнт з’явився у четвер.
Білий седан повільно під’їхав до острівця з колонками. За кермом сиділа літня жінка. Вона опустила скло і недовірливо подивилася на Олену.
— Ви… ви відкриті?
— Так, працюємо.
Жінка обережно вийшла з машини, тримаючись за дверцята, щоб не втратити рівновагу. Вона подивилася на свіжопофарбований фасад, на Олену, і її очі раптом наповнилися сльозами.
— Я приїжджала сюди щотижня, коли пан Степан був живий, — тремтячим голосом сказала вона. — Він завжди перевіряв тиск у моїх шинах і ніколи не брав за це грошей. Я… я навіть не сподівалася коли-небудь побачити тут людей.
Олена заправила її машину і мовчки перевірила тиск у всіх чотирьох колесах. Коли жінка полізла до гаманця, щоб розрахуватися за перевірку шин, Олена м’яко, але рішуче відмахнулася рукою.
— Ваш батько робив точно такий самий жест, — прошепотіла клієнтка, витираючи сльозу. — Точнісінько такий.
Після цього клієнти потягнулися стабільно. Їх було небагато, але достатньо. Це були місцеві жителі з навколишніх сіл, які пам’ятали станцію ще з часів Степана. Вони приїжджали заправитися, але залишалися посидіти на ґанку.
На останні гроші зі схованки батька Олена купила хорошу кавоварку і поставила її на столику біля входу. Точно на тому самому місці, де колись стояв старий термос Степана.
Дядько Богдан авторитетно заявив, що вона буде переводити по кілограму кави на тиждень. Олена лише посміхнулася — батько теж її не шкодував.
Чутки поширювалися швидко. Якийсь чоловік спеціально їхав майже годину розбитою гірською дорогою, щоб замінити мастило саме тут, хоча мав сучасне СТО за десять хвилин від дому. Жінка привезла свого сина-підлітка просто для того, щоб познайомити його з Оленою і розповісти малому, як Степан колись врятував їхню родину від голоду.
Літнє подружжя, яке вже давно не виїжджало зі свого села, приїхало просто посидіти на нових смерекових перилах, випити кави і розказати Олені історію про те, як її батько лагодив їхню “Таврію” на Святвечір і відмовився брати гроші, бо “в свята працювати гріх, а отже, і прайсу немає”.
Ілля працював у боксі з такою шаленою самовіддачею, якої Олена ніяк не очікувала. Він приїжджав ще до того, як вона спускалася вниз, і залишався до глибокої ночі. Кожен інструмент після роботи він ретельно витирав ганчіркою і вішав на своє місце, у чорний контур на стіні. Якщо він не знав, як щось полагодити, він чесно про це казав. А якщо знав — працював із тихою, зосередженою впевненістю, яка так сильно нагадувала Олені батька.