Вона платила йому відсоток від ремонту та заправки. Це були смішні гроші, але хлопець жодного разу не поскаржився.
— Тобі потрібен нормальний матрац у ту кімнату нагорі, — сказала йому Олена одного вечора, помітивши, як він болісно розминає спину біля підйомника.
Ілля здивовано підняв очі:
— Кімнату?
— Гостьову на мансарді. Там є ліжко, але матрац геть пропав. Я куплю новий.
— Не треба витрачатися. Мені нормально в машині.
— Нікому не “нормально” спати скрюченим у холодному бусі, Ілле. Забирай кімнату.
Він довго мовчав. Потім коротко кивнув і повернувся до роботи. На вихідних Олена поїхала на місцевий ринок і купила хороший пружинний матрац. Ілля мовчки заніс його сходами наверх.
Олена керувала станцією так, як, на її думку, це робив би Степан.
Коли приїхав розгублений чоловік із виючим ременем генератора і тремтячими руками дістав тонкий гаманець, вона взяла гроші лише за саму деталь. Коли молода, втомлена мама приїхала на порожньому баку і з відчаєм в очах дивилася на ціни, Олена заправила її до повного і сказала занести гроші “як-небудь потім”.
Вона не намагалася бути благодійницею. Вона намагалася бути корисною. Між цими поняттями була величезна прірва, і її батько розумів це краще за всіх.
Одного вечора, сидячи на ґанку з Богданом, поки Ілля закривав ворота боксу, Олена вимовила те, про що раніше боялася навіть думати.
— Знаєте, я не приїжджала сюди, щоб рятувати це місце, Богдане. Я приїхала, бо мені просто не було куди тікати. А порятунок… він якось відбувся сам собою.
Старий сьорбнув кави і подивився, як гірський хребет чорніє на тлі згасаючого неба.
— Зазвичай воно так і працює, дитино. Зазвичай воно так і працює.
Лист прийшов у вівторок, через три тижні після того, як Олена офіційно відкрила заправку.
Це був важкий конверт із дорогого, щільного білого паперу. У верхньому куті красувався тиснений логотип: “Столичний Правовий Альянс”. Адвокатська контора Вадима.
Олена розірвала конверт, стоячи за прилавком, просто поруч із батьковими окулярами та нерозгаданим кросвордом. Вона перечитала текст двічі, бо юридична мова була навмисно заплутаною, але суть, що ховалася за цими красивими словами, вдарила її під дих.
Денис подавав офіційне клопотання до суду про включення станції до списку спільного майна, що підлягає розподілу.
Його адвокати нахабно брехали, стверджуючи, що Олена нібито приховала справжню вартість нерухомості під час підписання мирової угоди. Вони посилалися на якісь плани обласної адміністрації щодо розширення туристичної траси, яка мала пройти зовсім поруч, через що ціна на цю землю злітала до небес. Вони вимагали від суду переглянути справу і або виплатити Денису його “законну” половину ринкової вартості, або примусово продати ділянку з аукціону.
Олена поклала листи на стіл. Її руки залишалися нерухомими, але всередині все обірвалося і полетіло в прірву. Вона прочитала текст утретє, сподіваючись знайти якусь помилку, юридичну лазівку, хоч щось, що робило б цю загрозу менш реальною. Нічого. Кожне слово було вивіреним і безжальним.
Їй потрібен був адвокат. Але вона не знала жодного юриста, а ті, кого могла б знайти, коштували грошей, яких у неї просто не існувало. Продажі бензину ледь-ледь покривали борги перед постачальником та зарплату Іллі. Батькова скринька була порожньою. Їй не було за що воювати з мільйонером.
Того ж вечора подзвонила Христина. Вони з донькою не спілкувалися вже понад тиждень. Відколи Олена переїхала в гори, їхні розмови ставали дедалі коротшими — це були холодні, натягнуті бесіди, де обидві сторони мовчали про головне.
— Мамо, я чула про лист від юристів, — одразу почала Христина, без привітань.
— Звідки?
— Тато сказав.
Ну звісно, що він сказав. Денис завжди вибудовував свою лінію захисту ще до того, як починалася сама битва. Він створював коаліції, вербував союзників і майстерно виставляв Олену істеричкою. Він будував усе життя: елітні житлові комплекси, інвестиційні портфелі, судові стратегії. І він робив це бездоганно.
— Він каже, що та земля коштує набагато більше, ніж було заявлено в суді, — продовжувала донька тоном людини, яка віщує істину. — Він каже, що там скоро будуватимуть нову гірську трасу.
— Вони завжди десь щось збираються будувати, Христино. Це не означає, що вони почнуть це робити тут.
— Мамо, почуй мене! — голос Христини став різким. — Якщо ця розвалюха справді чогось варта — чому б не продати її? Забери гроші. Орендуй нормальну квартиру в Києві. Почни жити як нормальна людина!
— Я не буду її продавати.
— Чому?!
— Тому що справа не в грошах.
Христина замовкла. Олена чула її важке, розмірене дихання у слухавці. Це було те саме дихання, яке означало, що донька з останніх сил стримує роздратування.
— Мамо, я за тебе хвилююся, — нарешті сказала вона. — Ти живеш у будівлі, яка розвалюється. Ти сама стоїш за бензоколонкою. А тепер ще й тато тягне тебе до суду. Як це може бути “нормально”? До речі, тато казав, що ти когось там найняла. Хто такий цей Ілля?
— Він працює тут.
— Найняла працівника? За які гроші, мамо? Що ти взагалі робиш?
— Христино, я з цим розберуся.
— Ти завжди так кажеш! А потім приходить тато і дійсно розбирається!
Ці слова вдарили по обличчю сильніше за будь-який фізичний ляпас. Олена міцно заплющила очі.
Вона могла б крикнути доньці правду. Сказати, що Денис ніколи не “розбирався” ні з чим, окрім власного комфорту. Що його турбота — це просто красиве слово для тотального контролю. Вона могла б сказати, що Христина виросла у штучній теплиці Денисового світу і просто не знає, що існують інші форми життя.
Але вона нічого не сказала.
— Я люблю тебе, доню, — тихо промовила Олена. — Я подзвоню тобі на вихідних.
Вона натиснула відбій і залишилася сидіти в темній кімнаті. Гори за вікном були чорними, неприступними, а небо знову затягнуло холодними, байдужими зорями.
Вона підвелася, спустилася вниз і заварила свіжий чайник кави. Тому що саме так ти і робиш, коли світ руйнується. Ти заварюєш каву, вмикаєш світло і просто чекаєш на ранок.