Денис з’явився через три дні.
Олена почула звук його двигуна ще до того, як машина виринула з-за повороту. Це був глибокий, рівний гуркіт дорогого, ідеально налаштованого мотора. Вона вийшла з ремонтного боксу, витираючи руки від мастила, і спостерігала, як важкий сріблястий позашляховик преміум-класу повільно закочується на її гравійний майданчик.
Машина зупинилася біля острівця з колонками, виблискуючи на сонці свіжим поліруванням. Автомобіль такого класу коштував більше, ніж більшість місцевих родин заробляли за десять років важкої праці на лісопилці.
Дверцята відчинилися. Денис неквапливо вийшов на вулицю. Йому був шістдесят один рік, але виглядав він максимум на п’ятдесят. Ідеальна засмага з дорогого курорту, підтягнута фігура, брендове темно-синє поло та ідеально випрасувані світлі штани. Він недбало надів сонцезахисні окуляри і почав прискіпливо розглядати станцію. Точнісінько так само він завжди оглядав занедбані ділянки під забудову перед тим, як знести їх і звести черговий торговельний центр. Він оцінював не стіни. Він оцінював потенціал.
— Олено, — кивнув він.
— Денисе.
Він повільно, тримаючи руки в кишенях, попрямував до неї. Ілля саме працював у боксі і добре бачив їх через відчинені ворота. Дядько Богдан поїхав додому годину тому.
— Милий маленький проєкт, — поблажливо протягнув Денис, зупинившись за кілька кроків.
Він окинув оком свіжу зелену фарбу на вікнах, нові смерекові перила на ґанку, стару вивіску, яку Богдан надійно закріпив під дахом.
— Місце твого батька. Здається, я був тут один раз, коли ми ще тільки починали зустрічатися.
— Ти приїхав сюди не для того, щоб згадувати мого батька, Денисе, — голос Олени був рівним і холодним, як гірська річка.
Він зняв сонцезахисні окуляри і пильно подивився на неї. Вона занадто добре знала цей погляд. Він “читав кімнату”, вимірював її настрій, прораховуючи найкоротший шлях до своєї мети.
— Я приїхав, бо подумав, що ми можемо поговорити як дорослі люди, доки адвокати не перетворили це на брудну війну, — сказав він своїм фірмовим оксамитовим тоном. — Ця ділянка недооцінена, Олено. Ти це знаєш, і я це знаю. Той проєкт туристичної траси пройде менш ніж за два кілометри звідси. Дуже скоро ця земля коштуватиме вдесятеро більше, ніж та сума, в яку її оцінили.
— І ти хочеш свою частку.
— Я просто хочу справедливості. Того, що по праву моє.
Справедливість. Слово, яким Денис користувався так само легко, як інші люди користувалися носовичком. З його вуст це завжди звучало надзвичайно розумно і логічно, поки ти не починав вчитуватися в дрібний шрифт.
— Тобі дістався величезний маєток під Києвом, — повільно, карбуючи кожне слово, сказала Олена. — Тобі дісталися всі наші спільні рахунки. Бізнес-активи. Ти забрав усе до останньої копійки, окрім старої автомайстерні в горах, яку твої ж власні адвокати назвали “сміттям під знесення”. А тепер тобі потрібне ще й це?
— Я хочу того, що суд зобов’язаний був врахувати! — в його голосі прорізалися жорсткі, металеві нотки. — Якщо нерухомість зростає в ціні, ти отримуватимеш прибуток з активу, який мав бути розділений між нами.
— Ця станція належала моєму батькові! Він залишив її мені у спадок. Вона ніколи, жодної хвилини не була частиною нашого шлюбу.
— Це вже вирішуватиме суддя.
Олена довго дивилася на нього. Він стояв посеред старого гравійного двору, на тлі карпатських лісів, одягнений у речі, які коштували більше за її місячний бюджет на бензин, і на повному серйозі розповідав їй про справедливість.
— Ти маєш рацію, Денисе, — тихо сказала вона. — Це місце дійсно багато чого варте. От тільки ти ніколи не зрозумієш, у чому саме полягає його цінність.
Він кліпнув. Олена бачила, як ідеально відрепетирований сценарій ламається в нього в голові. Він їхав сюди п’ять годин, очікуючи зустріти ту саму Олену — зручну, покірну дружину, яка підписувала все, куди вказував його адвокат. Жінку, яка завжди погоджувалася, бо погоджуватися було безпечніше, ніж сперечатися.
Але тієї Олени більше не існувало.
— Побачимося в суді, — кинув він, різко надіваючи окуляри.
Він розвернувся, сів у свій позашляховик і вдарив по газах. Каміння з-під важких коліс полетіло в усі боки. Олена мовчки дивилася, як срібляста пляма розчиняється за вигином гірської траси.
Потім вона повернулася до боксу. Ілля стояв біля верстака. В одній руці він тримав важкий торцевий ключ, який йому зараз був абсолютно не потрібен для роботи, а його кісточки побіліли від напруги.
— Це ваш колишній? — хрипко запитав хлопець.
— Так. Це він.
— Він завжди був таким… гливким?
— Ні, Ілле. Не завжди. І саме це робить усе таким складним.
Ілля повільно поклав ключ на стіл.
— Ви впораєтеся з цим?
Олена перевела погляд на прилавок, де поруч із батьковими окулярами та газетою лежав лист від адвокатів.
— У мене немає юриста. І немає грошей, щоб його найняти. Тому, чесно кажучи, я не маю зеленого поняття, що буду робити.
Наступного ранку Олена стояла за прилавком, коли у двері зайшов дядько Богдан. Вона майже не спала тієї ночі. Зловісний лист так і лежав на своєму місці.
Старий подивився на папір із гербом адвокатської контори, потім на змарніле обличчя Олени.
— Твій колишній був тут учора.
— Гірські новини, — криво усміхнулася Олена. — Працюють швидше за оптоволокно.
Богдан мовчки налив собі кави і важко всівся на високий табурет біля каси.
— Чого він хоче?
— Станцію. Або гроші за неї. Його юристи доводять, що вона коштує шалених грошей через ту туристичну трасу, яку нібито мають тут будувати.
Богдан зневажливо пирхнув і відставив чашку.
— Вони обіцяють ту трасу ще з часів, коли я пішки під стіл ходив. Ніхто тут нічого не побудує. Але київським адвокатам це не завадить виставити рахунок за купу витрачених годин.
— Я ледве стягую гроші на закупівлю пального, — тихо сказала Олена. — Мені нічим їм платити.
Богдан довго мовчав, повільно обертаючи чашку в шорстких долонях.
— У сусідньому райцентрі, за перевалом, живе одна жінка, — нарешті промовив він. — Марія Іванівна. Колись вона була крутим адвокатом. Переїхала сюди зі Львова років десять тому, вийшла на пенсію. Коли її донька була ще зовсім малою, дівчинка дуже захворіла. Потрібна була складна операція, а держава такого не покривала.
Олена затамувала подих, уже здогадуючись, до чого він веде.
— Степан заплатив за неї, — сказав старий. — Три тисячі доларів готівкою. Просто вийняв їх із каси станції. І ніколи, жодним словом не обмовився їй, звідки прийшов переказ.
— Вона дізналася?
— Люди в горах завжди все дізнаються, Оленко.
— Думаєте, вона допоможе?
— Я думаю, — Богдан підвівся з табурета, — що коли ти скажеш їй, що ти донька Степана Макаровича, і що твій колишній хоче відібрати те, що Степан тобі залишив, вона буде тут уже до обіду.
Він подзвонив їй одразу з мобільного.
Адвокатеса приїхала наступного ранку на скромному сірому седані. Вона вийшла з машини, тримаючи в руці потертий шкіряний портфель, який, здавалося, бачив більше судових засідань, ніж самі судді. Це була висока, неймовірно пряма жінка років під сімдесят, зі строгою зачіскою та окулярами для читання, що висіли на срібному ланцюжку на шиї.