— Коваль слухає, — спокійно, але твердо відповів він.
— Тату?.. — у слухавці пролунав ледь чутний, тремтячий від сліз дитячий голос.
Сергій миттєво випрямився, весь його організм перетворився на натягнуту струну.
— Тьомо? Що сталося, синку? Чому ти плачеш?
— Тату… мамин новий чоловік… він знову мене вдарив, — слова сина виривалися швидким, переляканим шепотом. — Він кричав, що ти сховався в окопах за сотні кілометрів і нічого не зможеш зробити…
У голові Сергія наче вибухнув снаряд. Гаряча лють заповнила свідомість, а пальці стиснули корпус телефона з такаю силаю, що пластик жалібно рипнув.
— Тьомо, де ти зараз? Де мама? — голос батька залишався тихим, але в ньому з’явився такий холод, від якого замерзала кров.
Раптом на тому кінці дроту почувся якийсь шурхіт, звук глухого удару й важке, нахабне дихання. За мить у слухавці зазвучав чучий чоловічий голос — грубий, сповнений абсолютної безкарності.
— Ну що, вояко, почув свого малого? — знущально процідив незнайомець. — Можеш і далі сидіти там на своєму “нулі”, герою липовий. Мої брати тримають тут усе місто, і закон нам не указ. Рипнешся сюди — швидко дізнаєшся, що буває з тими, хто пхає свого носа в чужі справи. Повернешся інвалідом або взагалі не доїдеш.
Короткі гудки розірвали тишу бліндажа. Зв’язку більше не було. Сергій ще кілька секунд тримав біля вуха замовклий телефон, а навколо нього розливалася така важка, смертоносна тиша, що Сивий із Федором миттєво припинили розмову й піднялися з місць. Вони зазирнули в очі командира й зрозуміли: прямо зараз відбулося те, що вже неможливо скасувати. За секунду Крига рішучим кроком вийшов з бліндажа, прямуючи до кабінету комбрига.
Сергій не пам’ятав, як перетнув територію тимчасової бази й опинився перед дверима КСП. Усе навколо перетворилося на суцільну розмиту пляму, крізь яку чітко проступала лише одна картина: налякане обличчя сина та нахабний, ситий голос покидька, який вирішив, що фронт — це занадто далеко. За секунду капітан Коваль уже стояв перед важким робочим столом командира бригади. Його постать заніміла, наче висічена з граніту, а голос, попри шалену бурю в грудях, звучав моторошно спокійно.
— Пане полковнику, прошу термінову відпустку за сімейними обставинами. Моєму синові загрожує смертельна небезпека.
Полковник Валерій Воронець відірвав погляд від оперативних карт. Це був досвідчений бойовий офіцер, який пройшов не одну гарячу кампанію і командував бригадою вже третій рік. Вон уважно вдивлявся в обличчя свого найкращого командира розвідгрупи, миттєво зчитуючи вираз його очей. Такий погляд з’являється у людей лише тоді, коли вони готові зробити щось непоправне, переступивши будь-які кордони.
— Доповідай, Коваль, тільки коротко і без емоцій, — тихо, але владно наказав комбриг, відкладаючи олівець.