Сергій виклав усе як є. Кожне слово звучало чітко, наче черга з автомата. Він не просив жалю, він просто констатував факти: тиловий кримінал, знущання з семирічної дитини, залякування колишньої дружини та прямі погрози від місцевого авторитета. Коли капітан закінчив, у бліндажі полковника на кілька секунд запала важка, гнітюча тиша. Воронець повільно відкинувся на спинку стільця, його обличчя потемніло від гніву.
— Ти ж розумієш, що саме ти мені зараз пропонуєш, капітане? — запитав комбриг, примруживши очі.
— Так точно, пане полковнику.
— І ти чітко усвідомлюєш, що саме ти збираєшся там робити?
— Так точно. Я захищатиму свою кров.
Полковник ще довго мовчки вивчав Сергія. Потім рішуче підсунув до себе телефон внутрішнього зв’язку й набрав номер начальника штабу.
— Оформити капітану Ковалю екстрену відпустку на десять діб з сьогоднішнього дня. По сімейних обставинах. І викликай до мене його групу. Негайно.
За п’ятнадцять хвилин до кабінету зайшли четверо чоловіків: Віктор «Сивий», Федір, Богдан та Ярик. Це був залізничний кістяк розвідгрупи Сергія — люди, з якими він ділив останній ковток води в оточенні, витягував поранених під щільним вогнем і просиджував тижнями в сирих лісосмугах. Вони зайшли мовчки, але в їхніх позах відчувалася абсолютна готовність до будь-якого наказу.
— Хлопці, — звернувся до них Воронець, оглядаючи кожного бійця. — У вашого командира важка ситуація в тилу. Я даю йому відпустку. Але я також підписую рапорти на відпустку всім вам. Ви їдете з ним.
Сивий зробей крок уперед, трохи здивований таким рішенням.
— Пане полковнику, але ми не писали рапортів…
— Я знаю, що ви нічого не писали, капітане, — жорстко перервав його комбриг. — І я чудово знаю, що ви все одно втекли б за ним, або поїхали б «у самоволку». Тому давайте зробимо все офіційно. Десять діб для всієї групи. Для перевірки та моральної підтримки родини нашого офіцера. Якщо виникнуть питання у військової служби правопорядку — ви дієте за моїм особистим розпорядженням.
Воронець підвівся з-за столу, підійшов ближче й пильно подивився Сергію в очі. Його голос став значно тихішим, набувши залізних ноток.
— Але пам’ятайте головне: ви офіцери та бійці елітного підрозділу. Ви представляєте Збройні Сили. Що б там не сталося, які б проблеми ви не вирішували — дійте професійно, чисто і не підставляйте бригаду. Нам не потрібні скандали в пресі. Очистіть цей бруд так, як ви вмієте робити це на виходах.
Усі присутні синхронно кивнули. Посильний меседж був зрозумілий без зайвих слів: не трапляйтеся, не ганьбіть честь мундира, зробіть те, що мусить зробити кожен чоловік, і повертайтеся в стрій.
Вже за годину посічений осколками, вкритий шаром донбаського пилу волонтерський джип летів нічною трасою М-30 у напрямку Дніпра, а звідти — на Київщину. Зброю бійці залишили на базі, згідно з правилами, але кожен із них узяв свій перевірений тактичний досвід, холодний розум та кілька ноутбуків зі спеціальним програмним забезпеченням. Вони сиділи в напівтемряві салону, втомлені й мовчазні, але напружені, як хижаки перед стрибком.
— Яка оперативна обстановка на місці, командире? — порушив тишу Сивий, міцно тримаючи кермо на розбитій дорозі. Йому було під тридчять п’ять, він мав дружину та двох доньок у тиловому Кременчуці, тому чужий біль сприймав як свій власний.
Сергій дістав телефон, на якому вже світилися перші дані, зібрані під час короткої підготовки до виїзду.
— Моя колишня, Таня, пів року тому переїхала в Обухів. Орендує там невеликий будинок у приватному секторі. Зв’язалася з якимось Глібом Барабашем, у місцевих колах його звуть «Борзий». Дрібний кримінальний діяч, який раніше притягувався за хуліганство та самоуправство. У нього є двоє рідних братів — Дімон і Руслан. Обидва спортсмени, виконують роль силової підтримки. Займаються відвертим рекетом, залякуванням дрібних підприємців та тіньовими перевезеннями вантажів.
— А що каже місцева поліція? — подав голос Богдан із заднього сидіння.
— Я дзвонив знайомому оперативнику з обласного управління, попросив перевірити ситуацію. Заяву про домашнє насильство Таня подавала місяць тому, але справу закрили за два дні через «відсутність складу злочину». Там усе глухо, — зуби Сергія заскрипіли від люті.
У цей момент Дмитро — технічний спеціаліст групи, якого побратими лагідно звали «Хакером», відкрив свій армійський захищений ноутбук і підключив мобільний модем. Протягом наступних двох годин, поки позашляховик міряв кілометри українських доріг, хлопець мовчки чаклував над клавіатурою, пробиваючи закриті бази даних та моніторячи соціальні мережі.
— Командире, у мене для тебе погані новини, — нарешті вимовив Діма, розвертаючи екран до Сергія. — Ці брати Барабаші — це лише верхівка айсберга. Вони працюють не самі. Їхній рідний дядько — такий собі Валентин Воронов, кримінальний авторитет на прізвисько «Ворон». Він контролює кілька нелегальних складів контрабанди та тіньових логістичних хабів по всьому району. А знаєш, чому поліція закриває очі на їхні витівки?
— Кажи, — коротко кинув Сергій.
— Начальник місцевого райвідділу поліції, Петро Шаповал, є кумом цього самого Воронова. Вони разом володіють кількома підставними фірмами, оформленими на родичів дружини копа. Там збудовано цілу корупційну систему захисту. Будь-які скарги громадян просто знищуються на рівні канцелярії. Вони впевнені, що тримають Бога за бороду і їм нічого за це не буде.
Сергій дивився на екран ноутбука, де світилися фотографії ситих, задоволених облич місцевих тіньових ділків. Всередині нього розливався той самий крижаний спокій, який зазвичай допомагав йому ухвалювати правильні рішення під час найважчих штурмів. Конфлікт перестав бути просто особистою сваркою з агресивним співмешканцем колишньої дружини. Вони зіткнулися з цілою кримінальною структурою, яка звикла паразитувати в тилу, користуючись тим, що сильні чоловіки зараз зайняті захистом країни.
— Чудово, — тихо промовив Крига, закриваючи екран. — Значить, мы не просто заберемо Тьому. Ми повністю демонтуємо цю гнилу систему, яка вирішила, що вона недоторканна.
— Який план, командире? — запитав Сивий, коли на горизонті з’явилися перші вогні передмістя столиці.
Сергій подивився на своїх хлопців — втомлених, але з рішучим вогнем ув очах.
— Спочатку їдемо до школи, де вчиться Артемчик. Забезпечуємо безпеку дитини й вивозимо її в надійне місце. Далі починаємо збір інформації по їхніх об’єктах. Будемо діяти розумно. Ми задокументуємо кожен їхній крок, кожен нелегальний пакунок на їхніх складах. Створимо такий резонанс, який цей корумпований поліцейський чиновник не зможе зам’яти навіть за всі гроші світу. А якщо вони спробують зупинити нас силою… що ж, тоді мы згадаємо, як працювали в промзоні.