Буран на затриманнях рухався абсолютно безшумно, стрімко та невблаганно, ніби справжній сніговий буревій. Він повністю виправдовував свою грізну кличку. Злочинці часто наївно сподівалися, що від звичайного пса можна легко втекти або відкупитися, але Буран щоразу доводив їм зворотне.
Але найціннішим для Максима залишався їхній спільний час поза межами суворої поліцейської служби. Довгі вечірні пробіжки вздовж Оболонської набережної під прохолодними бризками, спільні нічні чергування в патрульному автомобілі під монотонний шум дощу…
У такі моменти пес просто довірливо клав свою велику морду на плече Максима, тихо зітхаючи від утоми. Для офіцера ця собака ніколи не була просто «спецзасобом», службовим інструментом чи елементом поліцейського інвентарю. Буран був його справжньою, єдиною родиною.
це ідеальне, загартоване роками партнерство розбилося на дрібні друзки однієї фатальної, дощової ночі. Виклик, який надійшов на планшет патруля, спершу здавався абсолютно стандартним і рутинним. Охорона одного із закритих підприємств на території старої, напівзакинутої промзони на Нижній Теличці помітила дивні відблиски ліхтариків. Згодом звідти почувся підозрілий, важкий брязкіт металу в середині старого, давно знеструмленого цеху.
Холодний осінній дощ мжичив без зупину, перетворюючи розбиту дорогу навколо промислових ангарів на слизьке місиво з грязюки та мазуту. Щойно вони з Андрієм вийшли з патрульного автомобіля, Буран миттєво напружився, наче натягнута тятива лука. Шерсть на його загривку стала дибки, а з міцно стиснутих щелеп вирвалося ледь чутне, дуже низьке попереджувальне гарчання.
Максим за роки спільної служби навчився розуміти цей звук безпомилково. Пес ніколи не панікував через дрібниці, а отже, попереду на них чекали не просто випадкові безхатьки, які шукали прихистку від негоди чи шматок іржавого брухту. Тварина відчувала реальну, смертельну загрозу, що причаїлася у темряві.
— Поруч, — ледь чутно, самим лише подихом скомандував майор, м’яко знімаючи тадельну зброю із запобіжника.
Вони рухалися максимально обережно, крок за кроком заходячи вглиб величезної, напівзруйнованої будівлі. Усередині пахло сирістю, старою іржею та якимось їдким, солодкувато-хімічним консервантом. З кожним кроком цей запах ставав дедалі густішим, перетворюючись на важкий шлейф, що нагадував витік побутового газу. Джерело підозрілого шуму виявилося в самому дальньому кутку величезного цеху.
Троє чоловіків у брудному робочому одязі, звичайні незаконні мисливці за металом, незграбно метушилися біля масивних комунікацій. Вони працювали потужними газовими різаками, намагаючись нашвирдкуруч демонтувати товсті труби. Навколо них у повному безладі були розкидані важкі балони з киснем та пропаном.
Повітря в приміщенні було буквально насичене вибухонебезпечною сумішшю. Буран, чий надчутливий ніс миттєво вловив критичну концентрацію газу з пошкодженої магістралі, раптом рвонув уперед. Його гучний, тривожний гавкіт мав подвійну мету: нейтралізувати зловмисників та змусити господаря негайно відступити назад.
У ту ж мить у цеху здійнявся справжній хаос. Злочинці, які не чекали появи поліції, остаточно запанікували.
— Поліція! Стояти на місцях! Зброю та інструменти на підлогу! — крикнув Максим, роблячи попереджувальний постріл у високу залізобетонну стелю.
Проте події вже розвивалися зі швидкістю лавини, і втілити наказ у життя було запізно. Один із крадіїв у сліпій паніці кинувся тікати, перечепився через власні інструменти і важким чоботом з силою зачепив вентиль пошкодженого балона. Потужний струмінь газу під величезним тиском із шипінням вирвався назовні, миттєво зустрівшись із відкритим полум’ям кинутого на підлогу різака.
Далі для Максима все злилося в один суцільний кошмар. Спочатку був сліпучий, пекельно-помаранчевий спалах, який на кілька секунд повністю випалив сітківку очей, залишивши лише суцільну білу стіну. За ним прийшов оглушливий, тваринний рев вибуху, що в одну мить поглинув усі інші звуки всесвіту.
Потужна, гаряча ударна хвиля підхопила міцне тіло офіцера, немов невагому паперову іграшку, і з силою втиснула його в масивну бетонну колону. Світ навколо перетворився на суцільне індустріальне пекло, що складалося з вогню, задушливого чорного диму та багатотонних металевих конструкцій, які з гуркотом рушили додолу.
Коли Максим уперше після удару спробував поворухнутися, його охопив жах — нижня частина тіла його просто не слухалася. Важка залізобетонна балка, що впала зі стелі, намертво притисла його ноги до підлоги. Крізь задушливу гару, долаючи пекельний, гострий біль у хребті, він кашляв, задихався і з останніх сил кликав лише одне-єдине ім’я:
— Буране!.. Буране, хлопчику, до мене!..
Десь далеко, крізь вогняну завісу та гуркіт руйнувань, пролунав слабкий, переривчастий і сповнений розпачу гавкіт. Максим крізь пелену сліз та диму зміг розгледіти силует свого вірного друга. Пес, кульгаючи на одну лапу та обпалюючи шерсть, з останніх сил пробивався до свого господаря крізь язики полум’я.
Але черговий жахливий скрегіт металу безжально перервав цей рух. Величезна секція даху будівлі з гуркотом обвалилася саме між ними, назавжди відрізавши собаку суцільною стіною вогню та розпеченого бетону. Після цього настала моторошна, абсолютна тиша.
Лікарі у відомчому госпіталі згодом називали справжнім дивом те, що майору взагалі вдалося вижити після таких травм. Досвідчені хірурги тижнями, зміна за зміною, буквально по шматочках збирали його понівечений хребет у реанімаційному відділенні. Проте для самого Максима Назаренка цей страшний фізичний біль був нічим порівняно з тією чорною порожнечею, що оселилася у його серці.
Коли його найкращий друг і напарник Андрій уперше прийшов до лікарняної палати, Максим усе зрозумів без слів. Друг просто мовчки переступив поріг, опустив голову і відвів погляд у бік вікна.
— Ми перевірили кожен квадратний сантиметр, як тільки рятувальники ДСНС остаточно загасили вогонь, Максе, — тихо, ледь чутно промовив Андрій, нервово мнучи в руках свій кашкет. — Температура в епіцентрі була такою, що… Словом, там не залишилося жодного шансу. Мені шкода. Пробач, що не вберіг.
Максим тоді не сказав у відповідь жодного слова. Він просто повільно відвернувся до білої госпітальної стіни і годинами дивився в одну точку. Гарячі сльози безшумно котилися по його змарнілому обличчю, зникаючи в подушці.
У всій цій трагедії він звинувачував виключно себе. Це він, як старший групи, повів Бурана в той проклятий цех. Це він повинен був швидше зорієнтуватися, помітити балони, прорахувати ризики. Він мав захистити свого чотирилапого брата, навіть ціною власного життя.