Після офіційної виписки з лікарняних стін навколишній світ остаточно втратив для Максима будь-які барви, перетворившись на суцільне сіре полотно. Керівництво київської поліції, поважаючи його минулі заслуги, пропонувало йому хорошу, спокійну посаду провідного аналітика в головному управлінні — можливість працювати з документами в теплому кабінеті. Але він категорично відмовився від усього.
Офіцер просто зачинився у своїй оболонській квартирі, добровільно перетворивши її на в’язницю. Він стал полоненим чотирьох стін та власного інвалідного візка.
Дні та тижні злилися в одну нескінченну, гнітючу масу. Максим годинами сидів біля вікна, спостерігаючи, як за склом вирує чуже, абсолютно байдуже до його горя життя. А довгими темними вечорами, коли місто засинало, його змученому розуму іноді здавалося, що з темного коридору лунає тихе, ледь чутне скиглення. Він різко повертав колеса візка, серце в грудях шалено завмирало від надії, але там щоразу був лише порожній, холодний простір.
Минув рівно рік. Черговий дощовий осінній вечір не обіцяв жодних змін у цій монотонній рутині самотності. Андрій, який залишався єдиною людиною, що не кинула Максима в найнайважчі часи, буквально наполіг на тому, щоб відвезти друга на плановий медичний огляд до спеціалізованої клініки.
— Досить уже живцем ховати себе в цьому склепі, Максе, — суворо і безкомпромісно сказав Андрій, звичними рухами пакуючи складний інвалідний візок у глибокий багажник свого автомобіля. — Тобі потрібно бодай іноді виїжджати на вулицю, дихати свіжим повітрям. Поїхали, я сам за кермом, тобі ні про що турбуватися.
Максим лише байдуже кивнув головою, навіть не намагаючись сперечатися. Він і близько не міг підозрювати, що ця абсолютно буденна поїздка дощовим вечірнім Києвом назавжди змінить усе, що він досі знав про відданість, любов та справжні дива, які іноді трапляються в житті.
Автомобіль Андрія повільно, сантиметр за сантиметром, просувався крізь щільний, майже нерухомий затор на проспекті Степана Бандери. Небо над Києвом здавалося свинцево-сірим, низьким і неймовірно важким, наче воно от-от мало впасти на дахи багатоповерхівок. Осінній дощ безжально періщив по лобовому склу, а двірники працювали на максимальній швидкості, ледь встигаючи розчищати потоки брудної води.
У салоні панувала важка, гнітюча тиша, яку порушувало лише монотонне гудіння обігрівача та глухий шум шин по мокрому асфальту. Коли вони нарешті звернули на більш тиху Кирилівську вулицю, прямуючи в бік Подолу повз похмурі фасади старих заводів Куренівки, Максим раптом відчув дивний, незрозумілий тиск у грудях. Це був не фізичний біль від старих травм хребта, до якого він уже встиг звикнути. Це було щось зовсім інше — ніби туго натягнута струна десь глибоко всередині його єства раптом завібрувала від невидимого поштовху.
— Ти сьогодні ще більш мовчазний, ніж зазвичай, Максе, — тихо зауважив Андрій, не відриваючи уважного погляду від розмитих вогнів світлофорів попереду. — Знову всю ніч не спав?
— Я завжди такий, ти ж знаєш, — відповів Максим із блідою, ледь помітною посмішкою, яка так і не торкнулася його втомлених очей.
— Ні, друже, сьогодні ти якийсь геть інший, напружений, як перед штурмом, — Андрій похитав головою і перелаштувався в правий ряд. — Наче чекаєш чогось.
Максим нічого не відповів, лише сильніше стиснув пальці на підлокітнику. Він і сам не міг би логічно пояснити це раптове відчуття тривоги, що буквально скручувало його нутрощі в тугий вузол. Холодний вітер, який зрідка пробивалися крізь щілини привідчиненого вікна, ніби шепотів йому давно забуті спогади, безжально смикаючи за таємні нитки пам’яті. Тьмяне світло вуличних ліхтарів химерно відбивалося в глибоких калюжах, створюючи на мокрих тротуарах довгі, рухливі тіні.
Коли вони повільно проїжджали повз стару, напівзруйновану зупинку громадського транспорту, раптовий крижаний холод пробіг по спині колишнього кінолога. Його права рука мимоволі, з неймовірною силою стиснула днову ручку автомобіля. Дихання в один момент перехопило, а серце пропустило удар.
Крізь запітніле, суцільно вкрите великими краплями дощу скло він розгледів у глибині зупинки темний, нерухомий силует. Велика, до смерті змучена тварина, згорнувшись щільним клубком, лежала на холодній бетонній плитці під дірявим навісом. На мить Максим заплющив очі, подумавши, що його змучений депресією розум знову грає з ним у свої жорстокі, витончені ігри. Він був певен, що це просто черговий привид минулого, який матеріалізувався в осінніх сутінках.