Максим категорично відмовився повертатися додому чи хоча б виїхати в коридор, щоб трохи перепочити на дивані. Він підкотив свій інвалідний візок упритул до металевого столу, на якому лежав нерухомий Буран, повністю вкритий спеціальними термоковдрами для відновлення температури. До худих лап вівчарки тягнулися кілька прозорих пластикових трубок від крапельниць, за якими рівномірно йшли ліки.
Офіцер обережно простягнув руку і поклав свою долоню поруч із мокрим носом собаки, щоб той міг постійно відчувати його присутність.
— Ти більше ніколи в житті не залишишся сам, чуєш мене? — тихо прошепотів Максим у напівтемряві палати. — Я тут, я поруч із тобою і нікуди не піду. Наша з тобою зміна ще не закінчилася, напарнику. Ми маємо достояти її до кінця.
Десь близько третьої години ночі Андрій тихо, намагаючись не шуміти, зайшов до кімнати. У руках він тримав два паперові стаканчики з гарячою ароматною кавою, яку придбав на цілодобовій заправці неподалік від госпіталю. Він обережно поставив один стаканчик на край столу поруч із руками Максима.
— Випий трохи, Максе. Тобі зараз дуже потрібні сили, попереду ще багато випробувань, — тихо сказав вірний друг.
Максим навіть не ворухнувся і нічого не відповів, його погляд був намертво прикутий до запалої грудної клітки Бурана. Вона здіймалася з лякаючими, надто довгими паузами, наче пес щоразу забував, як потрібно робити наступний вдих.
Трохи пізніше до палати зайшла молода чергова медсестра, щоб замінити порожній флакон у системі крапельниці та перевірити показники. Вона з глибоким жалем та сумом подивилася на худе, зранене тіло великої вівчарки.
— Він занадто слабкий, майже не реагує на препарати, — тихо, намагаючись підбирати м’які слова, звернулася вона до Максима. — Вам варто морально підготуватися до будь-якого фіналу. На жаль, є велика ймовірність, що його серце просто не витримає навантаження до світанку. Якщо ви хочете… можете попрощатися з ним зараз, поки він уві сні.
Втомлені очі Максима в ту ж мить спалахнули таким диким, лютим гнівом, який миттєво і без залишку випалив усю накопичену за ніч втому.
— Не смійте навіть вимовляти такі слова у цій палаті! — відрізав він жорстко, сталевим голосом, від якого дівчина інстинктивно зробила крок назад. — Цей собака на моїх очах пережив те, що гарантовано вбило б десяток міцних людей. Він не здався в пекельному вогні, він не здався за рік на холодній вулиці, і він точно не збирається здаватися зараз, у теплій клініці. Просто мовчки робіть свою роботу і міняйте ліки. Про решту ми подбаємо самі.
Медсестра лише злякано кивнула головою, швидко закінчила маніпуляції з катетером і поспішила вийти з палати. Максим знову нахилився над операційним столом і зарився обличчям у чисту, щооно промиту асистентами шерсть на шиї Бурана, яка пахла медичними антисептиками.
— Ти чув, що вона каже, хлопчику? Вони абсолютно нічого не тямлять у нашому житті, — гаряче шепотів чоловік. — Вони просто не знають, хто такий Буран і на що здатна наша служба. Давай, братику, зроби ще один вдих. Дихай, чуєш мене? Дихай заради нас обох, я благаю тебе.
Стрілки великого настінного годинника в коридорі невблаганно наближалися до п’ятої години ранку. Похмуре небо за великим вікном палати почало повільно набувати того самого специфічного, глибокого сіро-синього відтінку. Такий колір буває в Києві перед початком холодних, туманних осінніх світанків. Андрій уже давно дрімав, безпорадно згорнувшись на незручному пластиковому стільці в кутку кімнати. Максим продовжував сидіти абсолютно нерухомо, його очі сильно почервоніли від тривалої відсутності сну та внутрішньої напруги.
І раптом, у момент найглибшої, найважчої тиші цієї нескінченної ночі, Буран ледь помітно ворухнувся під своїми термоковдрами.
Це був не випадковий судомний рефлекс згасающего тіла, який так лякає лікарів. Це був перший, абсолютно усвідомлений і чіткий рух живої істоти. Собака повільно, з неймовірним, видимим зусиллям розплющив свої важкі повіки. Його золотистий, янтарний погляд спершу здавався трохи каламутним від великої кількості введених ліків, але він діяв цілеспрямовано. Пес чітко і впевнено шукав у напівтемряві кімнати саме те обличчя, заради якого він стільки місяців чіплявся за цей світ.
Максим миттєво подався всім корпусом уперед, його власне серце в грудях на мить повністю зупинилося від дикої надії.
— Буране?.. Мій рідний, я тут, я з тобою!
Вівчарка зробила перший глибокий, повноцінний і рівний вдих, без жодного хрипу чи затримки в легенях. Ритм на кардіомоніторі поруч миттєво змінився: зелена лінія прискорилася, ставши напрочуд рівною, чіткою та впевненою. Буран ледь помітно смикнув своїм чорним носом, вловлюючи знайомий запах, і зробив спробу самостійно підняти голову над столом. Сил на цей рух у нього ще явно не вистачало, але з глибини його горла вирвався тихий, короткий і дуже характерний звук. Це був не скиглення від болю, це був чистий звук радісного впізнавання своєї людини.
У дверях палати в ту ж секунду з’явилася Олена Віталіївна, наче вона весь цей час чергувала під стіною. Вона швидко підійшла до екранів медичних моніторів, і її очі розширилися від щирого професійного подиву.
— Що там сталося? Що з ним?! — різко прокинувся Андрій, підскакуючи зі свого стільця в кутку кімнати.
— Це просто неймовірно… справжнє диво, — прошепотіла головна лікарка, обережно перевіряючи пальцями пульс на стегновій артерії вівчарки. — Подивіться на монітор: сатурація кисню стрімко росте, серцевий ритм повністю стабілізувався. Він… він упевнено виходить із цієї критичної кризи. Тварина реально реагує на ваш голос і присутність, майоре. Ми перемогли цю ніч.