У просторій, заставленій сучасним обладнанням оглядовій кімнаті на них уже чекала головна лікарка госпіталю — Олена Віталіївна. Це була жінка років сорока, з суворим, зосередженим обличчям та глибоким, проникливим поглядом людини, яка бачила тисячі складних випадків. Вона на ходу натягувала на руки стерильні латексні рукавички, одночасно оцінюючи візуальний стан нового пацієнта.
— Що тут у нас? Опишіть ситуацію, — різко і чітко запитала вона, схиляючись над собакою.
— Знайшли його на закинутій зупинці приблизно пів години тому, в стані повного виснаження та переохолодження, — голос Максима помітно тремтів, але він щосили намагався говорити спокійно, по-військовому чітко. — Це мій колишній службовий пес. Рівно рік тому він потрапив в епіцентр сильного вибуху газу під час затримання. Ми всі цей час вважали його загиблим.
Олена Віталіївна на коротку секунду завмерла, її погляд швидко метнувся від Максима в інвалідній колясці до змученої, брудної тварини на операційному столі.
— Негайно підключайте монітори життєдіяльності! — скомандувала вона своїй медичній бригаді, повертаючись до роботи. — Встановлюйте внутрішньовенний катетер, починайте вводити підігріті розчини, глюкозу та потужні кортикостероїди. Мені терміново потрібні показники розгорнутого аналізу крові та експрес-УЗД внутрішніх органів. Працюємо!
Кімната вмить наповнилася звуками чітко контрольованого, професійного медичного хаосу. Чулося швидке клацання скляних ампул, шурхіт пластикових упаковок одноразових систем та короткі, уривисті команди лікарки. Максим сидів у своєму візку біля самих дверей, намертво стиснувши пальцями підлокітники так, що побіліли суглоби. На великому екрані кардіомонітора тонка зелена лінія серцебиття Бурана стрибала абсолютно хаотично. Вона то лякаюче завмирала, то раптово зривалася у швидкий, нерівний галоп.
Андрій тихо підійшов ззаду і поклав свою важку, теплу долоню на напружене плече товариша.
— Зберися, Максе. Ці люди справжні профі, вони знають свою справу від і до. Вони обов’язково його витягнуть, от побачиш.
Проте Максим, який сам пройшов через місяці лікарень, не міг знайти в собі сил для порожнього оптимізму. Важкі хвилини очікування тягнулися для чоловіків, наче нескінченні години. Нарешті Олена Віталіївна повільно відійшла від операційного столу, втома помітно проступила на її обличчі. Вона зняла рукавички, кинула їх у контейнер і підійшла ближче до колишніх поліцейських.
— Майоре, — почала вона тихо, подивившись на старий залізничний жетон Бурана, який Максим тепер інстинктивно стискав у своїй долоні. — Я звикла завжди говорити з власниками тварин відверто, без зайвих ілюзій.
Максим весь напружився, готуючись до найгіршого, наче перед сильним фізичним ударом.
— Кажіть усе як є, лікарю. Я витримаю.
Жінка зробила глибокий вдих, збираючись із думками і ретельно підбираючи правильні слова.
— Те, що ваш собака зараз взагалі дихає і серце продовжує проштовхувати кров — це справжня медична аномалія, яку важко пояснити наукою. Характер його старих травм та нинішній ступінь загального виснаження просто несумісні з тривалим життям на вулиці. У нього на лівому боці величезні застарілі рубці — це сліди глибоких термічних опіків. Крім того, на знімках ми бачимо, що два ребра колись давно були зламані і згодом зрослися абсолютно неправильно, деформувавши грудну клітку.
Лікарка зробила невелику паузу, дозволяючи почутій інформації остаточно влягтися в головах чоловіків.
— Це означає лише одне: після того жахливого вибуху він не отримав взагалі жодної, навіть елементарної медичної допомоги, — продовжила вона тихіше. — Він самотужки пережив найсильніший больовий шок, тривале запалення легенів та інфекцію. Вижив виключно на якомусь потужному, закладеному природою базовому інстинкті.
Максим міцно, до болю заплющив очі. Його уява миттєво малювала страшні, реалістичні картини того, як його вірний друг довгі тижні лежав десь у сирих руїнах промзони на Теличці. Собака страждав від пекельного болю на самоті, під холодними дощами, поки сам Максим перебував у комфортній, теплій палаті столичної лікарні під наглядом професорів.
— Але найдивовижніше криється в іншому, — голос Олени Віталіївної став помітно м’якшим, в ньому з’явилися людські нотки. — Ми уважно оглянули подушечки на його лапах. Вони стерті майже до самих м’язів, покриті глибокими тріщинами, мозолями та дрібними скалками від асфальту. Враховуючи загальний стан опорно-рухового апарату, він просто фізично не міг бігати. Він ішов. Повільно, день за днем, місяцями долаючи величезні відстані по всьому місту. Зазвичай собаки в такому стані ховаються в найтемніші кутки і просто тихо чекають кінця. Але ваш пес без упину блукав завантаженими вулицями. Він шукав.
У Максима в котрий за цей вечір перехопило подих, а велика гаряча сльоза повільно скотилася по його негодленій щоці.
— Він цілеспрямовано шукав саме вас, — ствердно і впевнено промовила головна лікарка. — Тільки якась неймовірна, майже містична прив’язаність і бажання повернутися до свого провідника могли змусити його терпіти цей жахливий біль щодня і рухатися вперед попри все.
Андрій швидко відвернувся до стіни, намагаючись сховати від друга власні сльози, що раптово підкотилися до очей. Тремтіння пройшло по всьому тілу Максима. Його Буран пройшов крізь справжнє земне пекло болю, голоду, холоду та абсолютної самотності лише заради того, щоб знову знайти єдину людину, яка мала сенс для його відданого серця.
— Які ваші реальні прогнози? — хрипко, ледь чутно видавив із себе колишній кінолог. — У нього є шанси вижити?
Олена Віталіївна лише сумно і стримано похитала головою з боку в бік.
— Стан залишається критичним, я б сказала — термінальним. Наявне глибоке зневоднення організму, величезний ризик повної відмови нирок, а серце зараз працює на межі своїх останніх можливостей. Ми зробили все, що вимагає протокол, стабілізували показники, але зараз ніхто в цій клініці нічого не може гарантувати. Ми будемо виборювати його життя всю ніч, кожну хвилину. Проте остаточне рішення тепер приймає виключно його власний організм. Якщо він зможе дожити до перших променів сонця… тоді з’явиться реальний шанс на порятунок.
Глибока ніч остаточно опустилася на осінній Київ та на тихі приміщення госпіталю «Анімал-Реск’ю» важкою, темною ковдрою. Звуки сильного дощу за вікном нарешті стихли, залишивши лише вогку прохолоду. У палаті інтенсивної терапії панував напівморок, який порушував лише низький гул кисневого концентратора та ритмічне, монотонне «пік… пік… пік» монітора.