Зараз Максим стояв біля великого топографічного столу в глибокому, добре замаскованому командно-штабному бліндажі. Він уважно, міліметр за міліметром, вивчав свіжі дані аеророзвідки разом із Денисом, якого всі звали «Піксель», та своїм найближчим другом, досвідченим бійцем Андрієм «Соколом». Сонце повільно, немов неохоче, сідало за горизонт, фарбуючи посічену вибухами землю та важкі, свинцеві хмари у тривожні, криваво-багряні кольори. Глуха, ритмічна канонада на відстані кількох кілометрів не вщухала ні на хвилину, але до цього важкого, низького гуркоту всі присутні в бункері давно звикли.
— Ти як, командире? Щось на тобі лиця немає, — тихо, майже пошепки запитав Сокіл, помітивши, як неприродно напружилися м’язи на обличчі Максима.
— Усе в нормі, працюємо, — коротко, по-військовому кинув Скеля, не відриваючи погляду від карти, хоча його думки блукали зовсім в іншому місці.
Останній відеодзвінок від сина, який вдалося зробити два дні тому, залишив у душі спецпризначенця дуже важкий, тривожний осад. Матвійко виглядав надзвичайно заляканим, його очі бігали. Хлопчик постійно, ніби чекаючи удару, озирався на двері своєї кімнати й розмовляв занадто тихо, ховаючи погляд. Тоді Максим спробував списати це на звичайну дитячу втому чи проблеми в школі, але загострена роками війни професійна інтуїція розвідника вперто, наче сирена, сигналізувала про реальну небезпеку.
Раптом у нагрудній кишені його тактичної форми коротко завібрував мобільний телефон. Це був не робочий радіозв’язок і не службовий апарат, а його особистий, секретний номер, який знали лише кілька найрідніших людей у світі. Всередині Максима все миттєво стислося від недоброго передчуття. Особисті дзвінки в таку зону, та ще й у такий час, означали лише одне — у тилу сталася біда.
— Гончар на зв’язку, — максимально спокійно, контролюючи кожну нотку свого голосу, відповів він.
— Тату?.. — у слухавці пролунав ледь чутний, переривчастий дитячий голос, який нестримно тремтів від задушених сліз.
Максим миттєво випрямився, відірвавшись від столу. Весь його організм за частку секунди перетворився на натягнуту до межі сталеву струну. Навіть повітря в бліндажі, здавалося, стало густішим.
— Матвійку? Що сталося, козаче? Чому ти плачеш? Хто тебе образив? — голос батька залишався тихим, але в ньому вже почав зароджуватися той самий холодний, смертоносний шторм.
— Тату… мамин новий чоловік… він знову мене вдарив, — слова сина виривалися швидким, панічним, переляканим шепотом, ніби дитина ховалася в шафі. — Він сильно кричав… казав, що ти сховався в окопах на краю світу і нічого не зможеш нам зробити…
У голові Скелі наче здетонував потужний фугас. Гаряча, сліпа лють миттєво заповнила всю його свідомість, а пальці в тактичних рукавицях стиснули захищений корпус смартфона з такою нелюдською силою, що товстий пластик жалібно, на межі розриву, рипнув.
— Матвію, уважно слухай мене. Де ти зараз? Де мама? — голос Максима впав до хрипкого, металевого шепоту, від якого в Сокола, що стояв поруч, побігли мурашки по спині.
Раптом на тому кінці дроту почувся якийсь різкий шурхіт, звук глухого, болісного удару, дитячий скрик і важке, нахабне, прокурене дихання. За мить у слухавці замість сина зазвучав чужий чоловічий голос — грубий, ситий і сповнений абсолютної, відразливої безкарності.
— Ну що, вояко, почув свого малого сопляка? — знущально, розтягуючи слова, процідив незнайомець. — Мене звуть Артур, для місцевих — Зимний. Можеш і далі сидіти там у багнюці на своєму “нулі”, герою липовий. Мої люди тримають тут усе місто, і ваші закони нам не указ. Олена тепер моя жінка. А якщо ти рипнешся сюди качати права — швидко дізнаєшся, що буває з такими дурнями. Повернешся в пакеті або до кінця життя їздитимеш на візку. Ти мене зрозумів?
Короткі, бездушні гудки різко розірвали тишу бліндажа. Зв’язку більше не було. Максим ще кілька довгих секунд тримав біля вуха замовклий телефон, дивлячись у порожнечу перед собою. Навколо нього просто на очах розливалася така важка, густа й убивча тиша, що Сокіл із Пікселем миттєво припинили будь-які розмови й повільно піднялися зі своїх місць.
Вони лише раз зазирнули в очі свого командира й без жодних пояснень зрозуміли: прямо в цю секунду відбулося те, що вже неможливо скасувати або відмотати назад. Не сказавши жодного слова, Скеля розвернувся й рішучим, важким кроком вийшов з бліндажа, прямуючи прямісінько до кабінету командира бригади.