Максим навіть не запам’ятав, як саме перетнув територію тимчасової бази й опинився перед важкими дверима командно-спостережного пункту. Усе навколо нього в цю мить перетворилося на суцільну, розмиту сіру пляму. Крізь цей емоційний туман чітко проступала лише одна картина: налякане обличчя його маленького сина та нахабний, ситий голос покидька, який вирішив, що фронт — це занадто далеко для відплати.
За кілька секунд капітан Гончар уже стояв перед масивним робочим столом командира бригади. Його постать заніміла, наче була висічена з суцільного граніту. Голос Максима, попри шалену, руйнівну бурю в грудях, звучав моторошно, неприродно спокійно.
— Пане полковнику, прошу термінову відпустку за сімейними обставинами, — чітко промовив Скеля. — Моєму синові загрожує небезпека.
Полковник Валерій Кравченко повільно відірвав погляд від розгорнутих оперативних карт. Це був надзвичайно досвідчений бойовий офіцер, який пройшов не одну гарячу кампанію, мав кілька поранень і командував цією бригадою вже третій рік поспіль. Він уважно вдивлявся в обличчя свого найкращого командира розвідгрупи. Кравченко вмів миттєво зчитувати такі погляди: саме так дивляться люди, коли готові переступити будь-які кордони і зробити щось абсолютно непоправне.
— Доповідай, Гончар, тільки коротко, по суті і без зайвих емоцій, — тихо, але дуже владно наказав комбриг, відкладаючи червоний олівець.
Максим виклав усе як є, не приховуючи жодної деталі. Кожне його слово падало в тишу бліндажа важко і чітко, наче черга з великокаліберного кулемета. Він не просив жалю чи співчуття, він просто констатував сухі факти: розгул тилового криміналітету, фізичні знущання з семирічної дитини, залякування колишньої дружини та прямі, зухвалі погрози від місцевого авторитета.
Коли капітан закінчив свою коротку доповідь, у приміщенні на кілька довгих хвилин запала важка, гнітюча тиша, яку порушувало лише гудіння генератора надворі. Кравченко повільно відкинувся на спинку свого стільця, і його посічене зморшками обличчя помітно потемніло від стримуваного гніву.
— Ти ж чудово розумієш, що саме ти мені зараз пропонуєш, капітане? — запитав комбриг, ледь примруживши втомлені очі.
— Так точно, пане полковнику.
— І ти абсолютно чітко усвідомлюєш, що саме ти збираєшся там, у тилу, робити з цими людьми?
— Так точно. Я буду захищати свою кров і свою родину.
Полковник ще довго, не кліпаючи, мовчки вивчав Максима. Відтак рішуче підсунув до себе апарат внутрішнього зв’язку й швидко набрав номер начальника штабу.
— Оформити капітану Гончару екстрену відпустку на десять діб, починаючи з сьогоднішнього дня. Причина — за сімейними обставинами, — відчеканив Кравченко. — І негайно викликай до мене весь кістяк його групи.
За п’ятнадцять хвилин до кабінету зайшли четверо чоловіків: Андрій «Сокіл», Денис «Піксель», Богдан та Остап. Це була справжня родина Максима, його залізна опора. Люди, з якими він ділив останній ковток каламутної води в щільному оточенні, витягував поранених побратимів під шквальним вогнем і просиджував тижнями в сирих, промерзлих лісосмугах. Вони зайшли абсолютно мовчки, але в кожному їхньому русі відчувалася тотальна готовність до будь-якого наказу командира.
— Хлопці, — звернувся до них Кравченко, важко оглядаючи кожного бійця. — У вашого командира виникла дуже складна, критична ситуація в тилу. Я даю йому відпустку. Але я також прямо зараз підписую рапорти на відпустку всім вам. Ви їдете з ним.
Сокіл здивовано зробив пів кроку вперед, не очікуючи такого повороту.
— Пане полковнику, але ми не писали жодних рапортів…
— Я чудово знаю, що ви нічого не писали, — жорстко, наче відрубав, перервав його комбриг. — І я ще краще знаю, що ви все одно поїхали б за ним, навіть якби довелося йти в самоволку. Тому давайте зробимо все за правилами, офіційно. Ви отримуєте десять діб. Для моральної підтримки родини нашого офіцера.
Кравченко важко підвівся з-за столу, підійшов упритул до хлопців і пильно подивився Максиму прямо в очі. Його голос став значно тихішим, але набув металевих, залізних ноток.
— Пам’ятайте головне: ви — офіцери та елітні бійці Збройних Сил. Що б там не сталося, які б брудні проблеми ви не вирішували — дійте хірургічно точно, професійно і не підставляйте честь бригади. Нам не потрібні гучні скандали в новинах. Очистіть цей бруд так, як ви вмієте робити це на бойових виходах — без сліду і за законом.
Усі присутні синхронно, без зайвих слів кивнули. Посил командира був абсолютно зрозумілим: не влаштовувати кривавої бійні, не ганьбити мундир, але зробити те, що мусить зробити кожен чоловік, який захищає свою родину.
Вже за дві години посічений дрібними осколками, вкритий товстим шаром сірого фронтового пилу волонтерський позашляховик летів нічною, розбитою трасою. Маршрут пролягав через Дніпро, а далі — прямо на Київщину. Всю табельну зброю бійці залишили в збройовій кімнаті на базі, суворо дотримуючись статуту. Проте кожен із них узяв із собою значно грізнішу зброю: свій колосальний тактичний досвід, холодний розрахунок та кілька захищених ноутбуків зі спеціальним програмним забезпеченням. Вони сиділи в напівтемряві тісного салону втомлені, мовчазні, але напружені, наче зграя вовків перед стрибком.
— Яка в нас оперативна обстановка на місці, командире? — нарешті порушив тяжку тишу Сокіл, міцно тримаючи кермо. Йому було під сорок, він мав дружину та трьох доньок, тому чужий батьківський біль сприймав надзвичайно гостро.
Максим дістав смартфон, на екрані якого вже світилися перші, поспіхом зібрані дані.
— Моя колишня, Олена, пів року тому орендувала будинок у приватному секторі містечка Лісове, це під самим Києвом. Там вона зв’язалася з таким собі Артуром Завадським, у місцевих тіньових колах він відомий як «Зимний». Це типовий місцевий “вирішала”, який займається відвертим рекетом, пресингом дрібних підприємців та кришуванням тіньових перевезень.
— А що каже наша доблесна місцева поліція? — подав голос із заднього сидіння Остап.
— Усе дуже глухо. Олена подавала заяву про домашнє насильство кілька тижнів тому. Справу просто спустили на гальмах і закрили за два дні через міфічну «відсутність складу злочину», — щелепи Максима знову загрозливо стиснулися.
У цей момент Денис «Піксель» — головний технічний геній їхньої групи, відкинув кришку свого броньованого ноутбука і підключив високошвидкісний модем. Протягом наступних двох годин, поки масивний джип ковтав кілометри темних українських доріг, хлопець мовчки чаклував над клавіатурою. Його пальці літали по клавішах, пробиваючи закриті реєстри, аналізуючи бази даних та скануючи соціальні мережі.
— Командире, у мене для тебе дуже погані новини, — нарешті тихо вимовив Денис, розвертаючи тьмяний екран до Максима. — Цей Зимний і його дружки — це лише дрібна риба, звичайні виконавці. Вони працюють під дуже серйозним дахом.
— Говори, Пікселю, не тягни, — зосереджено кинув Скеля.
— Їхній бос і рідний дядько Завадського — це Віктор Чорнолиций. У кримінальному світі його знають як «Чорного». Він контролює величезні нелегальні склади, контрабанду та тіньові логістичні хаби по всій області. Але найцікавіше інше. Знаєш, чому поліція так старанно закриває очі на побиття твоєї дитини?
— Просвіти.
— Тому що начальник окружного відділення поліції, такий собі полковник Павло Кривошапко, є рідним кумом цього мафіозі Чорного. У них спільні підставні фірми, оформлені на родичів, і ціла корупційна імперія. Вони абсолютно впевнені у своїй повній безкарності. Будь-які скарги від звичайних людей там просто перемелюються в порох ще на етапі приймальні.
Максим уважно дивився на екран ноутбука. На нього самовпевнено шкірилися ситі, розгодовані обличчя місцевих тіньових ділків. У цю мить конфлікт перестав бути для нього просто банальною сімейною сваркою чи розбірками з новим залицяльником колишньої. Вони зіткнулися з цілою організованою, гнилою системою, яка звикла безкарно паразитувати в мирному тилу, користуючись тим, що справжні чоловіки зараз зайняті на фронті.
— Дуже добре, — крижаним тоном промовив Скеля, закриваючи екран. — Це все змінює. Ми не будемо просто бити їм пики чи забирати Матвія.
— Який план, Скеле? — запитав Сокіл, коли на горизонті почали з’являтися перші, ще бліді вогні столичного передмістя.
Максим подивився на своїх хлопців, і в його очах запалав той самий небезпечний вогонь, який бачили вороги перед останнім штурмом.
— Спочатку ми забезпечуємо повну безпеку дитини. Забираємо Матвія. А далі — починаємо тихе полювання. Ми задокументуємо кожну їхню нелегальну фуру, кожен тіньовий вантаж на складах Чорного. Ми використаємо їхню ж самовпевненість проти них самих і створимо такий медійний та юридичний резонанс, який не зможе зам’яти жоден корумпований кум у погонах. Ми випалимо цю пухлину дощенту.