Блідий світанок застав їхню групу на під’їздах до столиці. Ранковий туман густим, молочним килимом стелився над асфальтом, приховуючи втому на обличчях чоловіків. На заздалегідь визначеній, непримітній точці їх уже чекав Олег Романюк — колишній бойовий побратим Максима. Кілька років тому, після важкого поранення, Олег був змушений залишити службу і тепер успішно керував приватною охоронною фірмою.
Без зайвих запитань, розуміючи ситуацію з півслова, Олег передав хлопцям ключі від двох абсолютно чистих, непримітних цивільних автомобілів середнього класу. Їхній посічений осколками фронтовий позашляховик надійно сховали в закритому приватному боксі, щоб він не привертав зайвої уваги на вулицях елітного передмістя.
Містечко Лісове зустріло їх прохолодним ранком та ідеально прибраними, але пустими вулицями. Максим чітко керував маршрутом, ведучи машини повз центр у напрямку тихого приватного сектора. Саме тут Олена орендувала своє нове житло. Коли автомобілі повільно звернули в потрібний провулок, серце капітана болісно стислося. На ідеально підстриженому зеленому газоні біля хвіртки самотньо лежав маленький дитячий велосипед. Його переднє колесо ще ледь помітно прокручувалося під поривами ранкового вітру, створюючи химерну, оманливу ілюзію домашнього затишку.
— Очі в купу, командире, — тихо, але дуже напружено промовив у портативну рацію Сокіл, який сидів за кермом першої машини. — За три будинки від нас, у тіні під деревами, припаркований масивний чорний позашляховик із наглухо тонованими вікнами. У салоні двоє.
Скеля миттєво зафіксував поглядом автомобіль спостерігачів. Бандити Зимного почувалися тут настільки безкарними господарями, що навіть не намагалися маскуватися. Вони відкрито контролювали кожен крок заляканої жінки, перетворивши її життя на справжню в’язницю просто неба.
— Сокіл, Богдан — тримайте периметр провулка, не випускайте їх з поля зору жодної секунди, — крижаним тоном розпорядився Максим. — Піксель, запускай свою «пташку», мені потрібна повна візуальна картинка зверху. Остапе — йдеш зі мною.
Максим підійшов до високих дерев’яних дверей будинку й тричі впевнено постукав. За кілька секунд замок тривожно клацнув, і на порозі з’явилася Олена. Вона виглядала просто жахливо: колись квітуча жінка здавалася повністю виснаженою, під очима залягли глибокі, темні тіні безсоння, а свіжу, фіолетову гематому на вилиці вона марно намагалася сховати під товстим шаром тонального крему. Побачивши колишнього чоловіка, жінка різко зблідла й інстинктивно відсахнулася назад у коридор.
— Максиме?! — її голос нещадно здригнувся від неймовірної суміші шоку та панічного, тваринного страху. — Боже, як ти тут опинився? Тобі не можна сюди приходити! Якщо Артур дізнається, він вб’є і тебе, і нас…
— Де мій син? — сухо, відсікаючи істерику, перервав її капітан. Він зробив рішучий крок через поріг, змусивши Олену відступити, і щільно зачинив за собою двері.
— Він у школі, на уроках, — Олена раптом закрила обличчя тремтячими долонями, її плечі конвульсивно заходили від тихих, безпорадних сліз. — Максиме, благаю тебе, їдь звідси зараз же! Ти навіть не уявляєш, з ким ти зв’язався. Ці люди не мають жодного жалю, їх неможливо зупинити.
Максим обережно, але дуже міцно взяв її за зап’ястки, відвівши руки від обличчя, і змусив подивитися прямо собі в очі.
— Олено, візьми себе в руки й уважно мене послухай. Я приїхав із самого пекла саме для того, щоб усе це закінчити раз і назавжди. Розкажи мені всю правду, від самого початку. Що тут відбувається?
Жінка, постійно ковтаючи гіркі сльози, почала свою розповідь. Спочатку Артур Завадський здавався їй просто успішним, впливовим підприємцем — він був уважним, щедрим на подарунки, обіцяв вирішити всі її фінансові проблеми. Але коли Олена випадково дізналася, чим насправді займається його оточення, мишоловка вже зачинилася. Зимний почав відверто її шантажувати. Він погрожував, що в разі найменшої спроби втечі чи звернення до правоохоронців, його люди просто скалічать маленького Матвія. Знущання з дитини тривали вже понад два місяці. Спочатку це були лише агресивні крики та психологічний тиск, але нещодавно цей негідник уперше підняв на хлопчика руку.
Капітан слухав колишню дружину з абсолютно непроникним, кам’яним обличчям. Проте Остап, який мовчки стояв поруч біля дверей, чудово бачив, як під шкірою на щелепі його командира ходять жовна, видаючи колосальну внутрішню напругу.
— Прямо зараз ти йдеш у кімнату, збираєш найнеобхідніші особисті речі, всі документи й чекаєш моєї команди, — абсолютно спокійним, але таким тоном, що не терпів жодних заперечень, сказав Максим. — Я їду забирати Матвія. О котрій годині в нього закінчуються заняття?
— О п’ятнадцятій… але біля ліцею теж постійно чергують його люди на машині, — прошепотіла Олена, дивлячись на військового з відчайдушною надією.
— Нехай чергують. Це їхні проблеми, — відрізав Скеля.
О чотирнадцятій годині Максим уже входив до просторого центрального холу місцевого ліцею. На ньому був звичайний цивільний одяг: темні джинси, непомітна куртка й бейсболка, що повністю приховувала коротку армійську зачіску. Він виглядав як пересічний, втомлений батько, який прийшов забрати дитину зі школи. Біля стійки адміністратора його зустріла літня жінка-секретар.
— Доброго дня. Я Максим Гончар, батько Матвія Гончара з другого класу. Мені потрібно терміново забрати сина у зв’язку з сімейними обставинами, — чітко й стримано промовив він.
Жінка швидко, звичною справою перевірила дані у своєму комп’ютері, після чого розгублено й трохи злякано подивилася на чоловіка.
— Мені дуже шкода, пане Гончар, але вас взагалі немає у списку осіб, які мають право забирати цього хлопчика. Тут вказана лише його мати та… пан Завадський. Нам суворо, під загрозою звільнення, заборонено віддавати дитину будь-кому іншому.
Максим злегка нахилився вперед, спираючись міцними руками на стійку. Коли він заговорив, його голос не підвищився ні на децибел, але в ньому з’явився такий моторошний, залізобетонний тиск, що секретарка миттєво затамувала подих.
— Шановна, мій син учора ввечері зателефонував мені і плакав від того, що над ним жорстоко знущаються. Я приїхав сюди прямо з передової, здолавши сотні кілометрів за одну ніч, виключно заради того, щоб захистити свою дитину від криміналітету. Ви можете прямо зараз викликати поліцію, я буду вам за це тільки вдячний. Але без свого сина я цю будівлю не покину.
Жінка раптом зблідла, а в її очах миттєво зникла вся офіційна, чиновницька сухість. Вона сама вже кілька разів помічала дивні сліди на руках маленького Матвія й навіть намагалася ініціювати запит до соціальних служб, але керівництво наполегливо, з погрозами порадило їй «не лізти куди не слід». Вона мовчки, не кажучи ні слова, піднялася зі стільця, жестом попросила Максима зачекати, і майже побігла до кабінету директорки.
Директорка ліцею виявилася неймовірно мудрою та сміливою жінкою. Вона уважно вислухала капітана, детально перевірила його військове посвідчення, свідоцтво про народження дитини й ухвалила єдине правильне та законне в цій ситуації рішення. За десять хвилин двері її кабінету відчинилися, і всередину боязко зайшов наляканий Матвійко.
Побачивши батька, хлопчик на секунду скам’янів, просто не вірячи власним очам. А потім із несамовитим, радісним криком «Тату!» щосили кинувся йому на шию.
Максим міцно, до болю притис сина до своїх широких грудей, відчуваючи, як сильно і часто тремтить маленьке тільце дитини. Коли хлопчик обіймав його, рукав шкільного светра випадково задерся, оголивши великий, багряно-синій слід від грубого захоплення на передпліччі. Всередині капітана все випалило пекельною люттю, але він неймовірним зусиллям волі змусив себе лагідно посміхнутися синові й поцілувати його в маківку.
— Усе добре, мій козаче. Тепер тато поруч. Більше ніхто, ніколи і ні за яких обставин тебе не образить. Я тобі це обіцяю.
Вони швидко й непомітно залишили територію навчального закладу через запасний, боковий вихід, де їх уже чекав автомобіль із заведеним двигуном. Денис «Піксель», який через екран свого планшета контролював політ мініатюрного дрона над шкільним подвір’ям, спокійно підтвердив, що спостерігачі бандитів на головному виїзді навіть не запідозрили евакуації дитини.
Група оперативно рушила до невеликого придорожнього готельного комплексу «Лісова казка» на самому виїзді з міста. Денис заздалегідь, використовуючи захищені канали, зняв там чотири суміжні номери на вигадані прізвища. Протягом ліченої години бійці перетворили звичайні готельні кімнати на закритий, абсолютно автономний аналітичний центр. Вони розгорнули додаткові монітори, антени посилення захищеного зв’язку та шифровані сервери для передачі великих масивів даних.
Матвійко, відчувши повну безпеку, нарешті заспокоївся. Він із захопленням роздивлявся тактичне спорядження та яскраві шеврони на формі Сокола, який саме пригощав малого гарячою, ароматною піцою. Тим часом Максим вийшов на балкон разом із Денисом та Богданом, щоб скоординувати наступний крок їхньої операції.
— Наш місцевий корумпований шериф, полковник Кривошапко, вже в курсі ситуації, — доповів Денис, знімаючи з голови навушники радіоперехоплення. — Директорка ліцею, як ми й домовлялися, офіційно зафіксувала передачу дитини батьку-військовослужбовцю й направила електронні копії документів на область. Кривошапко миттєво відправив двох своїх ручних патрульних до будинку Олени, щоб з’ясувати, якого біса там відбувається. Вони явно починають нервувати і робити помилки.
— Чудова новина, — крижаним тоном відповів Максим, дивлячись на темніючі верхівки сосен. — Нехай роблять свою брудну роботу, а ми будемо діяти суворо в правовому полі. Наше головне стратегічне завдання — це повна, беззаперечна відео- та аудіофіксація їхньої нелегальної діяльності. Сьогодні вночі ми виставляємо максимальне приховане спостереження за логістичним складом цього мафіозі Чорного. Мені потрібні залізобетонні, безспірні докази: хто саме приїжджає, які тіньові вантажі розвантажують, куди йдуть фінансові потоки. Ми змусимо їхню систему пожерти саму себе.