Володимир Ігнатович Завадський був абсолютно, непохитно впевнений у власному праві вершити чужі долі. У свої п’ятдесят вісім років він міг похвалитися таким викладацьким багажем і зв’язками, про які звичайні доценти навіть шепотітися боялися. Кафедра вищої математики була його особистим феодальним володінням, де він почувався беззаперечним монархом.
Студенти між собою давно охрестили його курс «Цвинтарем розстріляних надій». Саме тут, на паркеті 248-ї аудиторії, гинули ідеальні заліковки, руйнувалися плани на червоні дипломи, а амбітні першокурсники миттєво тверезіли, усвідомлюючи своє справжнє місце в харчовому ланцюжку академії. Завадський щиро насолоджувався цим страхом. Йому подобалося спостерігати, як тремтять руки у юнаків і як згасає впевненість у власних силах у вчорашніх шкільних медалістів.
— Ми зобов’язані тримати марку нашої академії на найвищому рівні! — любив повторювати він із трибуни вченої ради, прикриваючи цією благородною фразою глибоку, майже патологічну зневагу до тих, кого вважав «чужинцями». — Ми відсіюємо випадкових людей. Тим, хто не відповідає нашому елітному статусу, тут не місце.
Що саме означало «не відповідати статусу», професор ніколи не уточнював уголос. Але всі все чудово розуміли. За останні роки на його ім’я тричі подавали офіційні скарги про упереджене ставлення. Три студенти-бюджетники, які виросли в незаможних родинах, відкрито заявили, що Завадський цілеспрямовано валив їх на іспитах, висміював перед усім потоком і буквально змушував забрати документи.
Проте всі три скарги керівництво академії успішно поховало в архівах під приводом «відсутності вагомих доказів». У Володимира Ігнатовича були дуже надійні друзі в ректораті — люди, які вміли робити будь-які неприємності невидимими за лічені хвилини.
Але й у самого професора був свій скелет у шафі. Страшний гріх минулого, який він старанно ховав від усього світу протягом двадцяти чотирьох років. І цей гріх, матеріалізувавшись у худорляву постать Данила Мельника, щойно переступив поріг його кабінету.
— Отже, шановні панове, — голос професора різав тишу, наче добре наточене лезо. — Сьогодні ми трохи розважимося. Сподіваюся, ви не проти інтелектуального шоу?
По рядах амфітеатру прокотився тривожний, ледь чутний шепіт. Коли Завадський пропонував «розважитися», це означало лише одне — зараз когось публічно принизять і розтопчуть. Професор повернувся до дошки і провів довгу, жирну лінію білою крейдою.
— У мене є для вас особливе завдання. Справжній математичний монстр, якого я бережу в своїх архівах уже багато років. Будь-хто, хто зможе знайти правильний розв’язок цього рівняння, автоматично отримає сто балів за мій курс. Автомат за семестр. Незалежно від того, що ви творили раніше.
Аудиторію буквально затамувала подих. Автоматична «п’ятірка» у самого Завадського? Такого прецеденту в історії академії не було взагалі ніколи. Навіть найуспішніші студенти змушені були проходити через усі кола його екзаменаційного пекла.
— Але є одна маленька умова, — професор зробив паузу, насолоджуючись ефектом. — Якщо ви вийдете до дошки і не впораєтеся — а ви гарантовано не впораєтеся, — ви автоматично втрачаєте двадцять балів. Без права на апеляцію. Без жодних других шансів. А для багатьох із вас, як я розумію, мінус двадцять балів — це миттєва втрата стипендії або пряма дорога на відрахування.
Тиша в залі стала абсолютною, майже залізобетонною. Ніхто не ворухнувся. Навіть найзавзятіші відмінники з перших рядів, які зазвичай тягнули руки при будь-якій нагоді, зараз опустили голови, раптово зацікавившись своїми конспектами. Ризикувати стипендією чи місцем в академії заради примарного шансу ніхто не хотів.
Завадський повільно обвів поглядом аудиторію. Його очі гарячково шукали жертву, переходячи від одного наляканого обличчя до іншого, аж поки знову не зупинилися на дальньому кутку заднього ряду.
— Мельник.
Усередині Данила все захололо. Серце зробило важкий удар і, здавалося, зупинилося.
— Слухаю, пане професоре, — тихо, але чітко відповів хлопець.
— Ви були занадто непомітними цього семестру, юначе. Сидите там, ховаєтеся за чужими спинами, робите необхідний мінімум для сірої маси. Ніби вам є що приховувати від колективу.
Кілька хлопців з передніх парт, одягнені в дорогі брендові худі, обернулися і відверто заусміхалися, передчуваючи цікаве видовище.
— Виходь до дошки, Даню, — скомандував Завадський, навмисно переходячи на зверхнє «ти». — Покажи нам, чим багаті наші провінційні таланти. Побачимо, чого варті твої зазубрені правила.
Данило повільно вийшов з-за столу. Кожен крок вниз по крутих дерев’яних сходах амфітеатру давався ему з неймовірними зусиллями. Він буквально шкірою відчував на собі погляди сорока людей. Хтось дивився зі зловтіхою, хтось — із байдужою цікавістю, а хтось — із глухим полегшенням, що на плаху ведуть не його. Вони всі чекали на його швидку, публічну страту.
Професор протягнув йому шматок крейди. На коротку мить їхні пальці зіткнулися — шкіра Завадського була сухою і холодною, як у мерця.
— Це модифіковане діофантове рівняння, ускладнене елементами нелінійної абстрактної алгебри, — просичав Завадський, нахилившись до самого вуха Данила так, щоб його чув тільки хлопець. — Над ним математики билися десятиліттями. Докторанти кидали дисертації, професура розводила руками. Воно не має стандартного рішення. Між нами кажучи, ти й хвилини тут не протримаєшся, нікчемо.
Професор випростався, зробив крок назад, схрестив руки на грудях і голосно, на всю залу, проголосив:
— У тебе рівно п’ять хвилин, Мельник. Здивуй нас усіх. Або збирай свої нехитрі пожитки і з завтрашнього дня шукай роботу. Твій час пішов.
Данило стояв перед величезною зеленою дошкою, покритою білими символами. Це був справжній логічний лабіринт, химерна павутина, створена чиїмось жорстоким, ізольованим розумом. Будь-який звичайний студент елітного вишу від одного погляду на ці триповерхові дроби, матричні включення та нестандартні оператори просто впав би в паніку.
У Данила мали б спітніти долоні, а серце — вилітати з грудей від дикого жаху. Усі інстинкти самозбереження кричали: «Здайся! Поклади крейду, тихо вибачся, повернися на місце і спробуй якось випросити трійку в кінці семестру!».
Але відбулося щось зовсім інше. Навколишній світ раптом почав стрімко втрачати звуки й фарби. Величезна лекційна зала зникла, розчинилися стіни академії, зникли насмішкуваті обличчя одногрупників і пихата постать викладача. Залишилася тільки ця зелена поверхня і білі цифри.
І десь із самої глибини пам’яті, з дитячих нічних чувань над пожовклими сторінками, спалахнув чіткий, яскравий і беззаперечний спогад. Він уже бачив цю комбінацію символів. Бачив саме це рівняння, написане дрібним, акуратним почерком.
Його батько, Роман Мельник, працював над цією проблемою наприкінці дев’яностих років. У тих самих старих зошитах, які Данило ховав під матрацом у гуртожитку. І на полях, біля цього математичного монстра, був короткий, зроблений простим олівцем напис: «Вирішено. Метод С. Красиво і просто».
Данило пам’ятав цей розв’язок напам’ять. Кожен крок, кожну логічну трансформацію, кожне витончене перетворення, яке перетворювало хаос на ідеальну гармонію.
Він упевнено підняв руку з крейдою до дошки.
— Що ти там намагаєшся зобразити? — презирливо пирхнув Завадський, помітивши цей рух. — Не ганьбися перед аудиторією. Просто визнай, що ти повний нуль у справжній науці, і йди геть. Не гай мій час.
Але Данило вже почав писати.