Його рука, що тримала шматочок крейди, рухалися з неймовірною, майже гіпнотичною впевненістю. Цифри лилися на зелену поверхню суцільним потоком, а складні математичні символи миттєво вишиковувалися в ідеальні, стрункі ряди.
Підхід Данила був абсолютно нетиповим, навіть революційним. Он не використовував жодного стандартного методу з університетської програми, жодної зазубреної формули з класичних посібників, які зазвичай видавала бібліотека академії. Це була унікальна, кришталево чиста логіка, якої Завадський ніколи в житті не бачив у жодному вітчизняному чи закордонному підручнику. І не міг бачити, адже цей алгоритм належав мертвому генію, чиї праці так і не дочекалися офіційного визнання. Це був легендарний «Метод С».
Самовдоволена, сита посмішка на обличчі Володимира Ігнатовича почала стрімко блякнути.
Минуло всього тридцять секунд від початку відліку. Данило не зупинявся ні на мить, його крейда швидко залишала білий пил на дошці.
Студенти з перших парт, які ще хвилину тому відверто перешіптувалися, сміялися і чекали на швидку ганьбу провінціала, раптом один за одним подалися вперед. Хтось навіть відклав свій телефон убік, невіруючими очима дивлячись на дошку. У величезній залі панувала така гробова тиша, що було чути лише гуркіт важких крапель дощу за високими арочними вікнами. Відбувалося щось абсолютно незрозуміле, щось, що ламало всі звичні правила цього закладу.
Минула хвилина. Величезна дошка стрімко заповнювалася рівними білими рядками розрахунків.
Неможливе діофантове рівняння, яке роками вважалося неприступною фортецею для найкращих випускників, крок за кроком втрачало свою складність під руками хлопця у потертому светрі. Воно на очах перетворювалося на логічний, витончений і завершений доказ.
Завадський зробив кілька гарячкових кроків ближче до дошки. Його обличчя покрилося блідістю, а очі маніакально бігали по написаних рядках, намагаючись знайти бодай найменшу зачіпку чи помилку.
— Цей алгоритм… Це не може бути… Звідки ти… — професор раптом почав затинатися, втрачаючи свій звичний залізобетонний апломб.
Данило не відповідав. Він не сповільнював темпу, повністю занурившись у світ цифр, і навіть жодного разу не озирнувся на викладача.
Дев’яносто секунд. Юнак вивів фінальний логічний висновок, поставив жирну крапку і повільно поклав крейду на металеву підставку. Він повернувся обличчям до заціпенілої аудиторії і спокійно витер вибілені пальці об джинси.
— Завдання виконано, пане професоре. Можете перевіряти.
Дев’яносто чотири секунди. Саме стільки часу знадобилося дев’ятнадцятирічному хлопцю з Ніжина, щоб ущент розгромити математичного монстра, який вважався нерозв’язним.
Аудиторію ніби повністю паралізувало. Завадський стояв як укопаний, його погляд ковзав по білих лініях: він гарячково, майже з розпачем шукав хоча б одну неточність, хоча б один хибний крок, який дозволив би йому повернути контроль над ситуацією. Але рішення було бездоганним, завершеним і неймовірно красивим у своїй простоті.
— Це… це якась помилка, це абсолютно неможливо, — голос Володимира Ігнатовича раптом зірвався на неприємний хрип. — Ти не міг цього зробити… Не мав права…
— Усе абсолютно правильно, — голос Данила лунав спокійно, впевнено і твердо на всю залу. — Ви самі можете переконатися в цьому, якщо пройдетеся по кожному кроку трансформації.
Хтось із задніх парт, такий самий звичайний студент-бюджетник, невпевнено заплескав у долоні. До нього миттєво приєднався сусід по парті, потім ще кілька людей з середніх рядів, і за лічені миті вся 248-ма аудиторія вибухнула гучними, щирими оплесками. Це був тріумф, якого ці стіни ще ніколи не бачили.
— Тихо! — не своїм голосом закричав Завадський, і його холене обличчя вмить налилося гнівною багряністю. — Усім негайно замовкнути! Повну тишу в залі!
Оплески швидко стихли, але непоправне для репутації професора вже сталося. Звичайний хлопець із провінції, який ночами працював важкою працею, щойно вщент розтоптав «недоторканного» завідувача кафедри перед чотирма десятками свідків.
Завадський різко, майже впритул підійшов до Данила. Його руки, які він намагався сховати в кишені дорогого піджака, відверто тремтіли від люті.
— Звідки ти знаєш цей метод?! — просичав він, і в його очах спалахнув недобрий вогник. — Цього підходу немає в жодній відкритій науковій літературі! Хто тобі його злив? Кому ти заплатив?
— Мій батько, — спокійно і прямо відповів Данило, дивлячись професору в самі зіниці.
— Твій батько? — тон Завадського вмить змінився, ставши якимось дивним, напруженим. Щось ледь вловиме, темне і липке промайнуло в його погляді. — І хто ж твій батько, хлопче?
— Його звали Роман Мельник. Він помер, коли мені було всього шість років.
На одну коротку, майже невловиму мить ідеальна, пихата маска Володимира Ігнатовича тріснула і розлетілася на друзки. В очах впливового київського професора Данило побачим чистий, первісний, тваринний жах. Паніку людини, яка раптом побачила перед собою привида з минулого, якого вважала надійно похованим глибоко під землею.
Проте вже наступної секунди Завадський зробив глибокий вдих і залізом змусив себе опанувати емоції. Його погляд знову став крижаним, звичним і беззаперечним.
— Пару закінчено! Усім негайно залишити аудиторію! Звільніть приміщення! — роздратовано закричав він на всю залу, навіть не дивлячись у бік студентів.
Налякані таким спалахом гніву юнаки та дівчата почали поспіхом хапати свої рюкзаки, сумки та планшети, штовхаючись у дверях і намагаючись якнайшвидше вийти в коридор. Данило залишався стояти біля дошки, не рухаючись із місця.
— А ти, Мельник, — голос Завадського дрижав від ледь стримуваної агресії, коли вони залишилися наодинці в пустій залі. — Ти ще дуже сильно пошкодуєш про цей цирк. Чекай на офіційний виклик. Ти поняття не маєш, у яку гру щойно спробував зіграти.
Чутки по академії розліталися зі швидкістю лісової пожежі через студентські чати в месенджерах. Вже до вечора всі корпуси та гуртожитки тільки й гули про те, що сталося на парі вищої теорії чисел. Історія обростала новими, неймовірними фантастичними деталями з кожним наступним переказом.
— Ти чув новину? Якийсь другокурсник-бюджетник просто розмазав старого Завадського біля дошки! Розклав його коронну задачу на атоми за хвилину! Кажуть, старого ледь інсульт прямо на кафедрі не вхопив, кричав як скажений!
Студенти, які раніше навіть не дивилися в бік Данила і не знали його імені, тепер активно обговорювали «того самого тихішого за воду генія з гальорки». Телефон хлопця розривався від повідомлень із незнайомих номерів, хтось намагався знайти його профіль у соціальних мережах, пропонував дружбу.
Але Данило не шукав цієї раптової дешевої слави. Він швидко повернувся до своєї холодної кімнати в гуртожитку, закрив двері на засувку і спробував знову сховатися, стати невидимим, як раніше.
Проте цього разу нічого не виходило. Відчуття глухої, важкої тривоги розросталося в його грудях, заважаючи дихати. Реакція Завадського на ім’я його батька… Це було не просто обурення чи здивування викладача. Це було миттєве впізнавання. Це був панічний страх злочинця, якого раптово наздогнало його власне минуле.
Через два дні Данило зрозумів, що його найгірші передчуття справдилися.
Офіційний електронний лист від адміністрації факультету прийшов на його пошту о 15:47. Тема повідомлення була сухою і безжальною: «Терміновий виклик. Підозра у грубому порушенні правил академічної доброчесності».
Данило перечитав ці короткі рядки тричі, і кожне слово било по його планах, наче важкий молот. Звинувачення в порушенні доброчесності в їхній академії означало лише одне — тавро шахрая, позбавлення стипендії та негайне, ганебне відрахування без права відновлення. Це руйнувало все, заради чого він працював роками.
Рівно о 16:00 хлопець переступив поріг розкішного кабінету завідувача кафедри. Важкі дубові двері, оббиті шкірою, зачинилися за його спиною з глухим, неприємним звуком, який змусив Данила здригнутися.
Професор Завадський сидів у своєму величезному шкіряному кріслі з високою спинкою. Він виглядав абсолютно спокійним, зібраним, упевненим у собі та смертельно небезпечним для будького, хто встане на його шляху. Перед ним на масивному столі з червоного дерева лежала ідеально вирівняна стопка офіційних паперів.
— Сідай, Мельник, — сухо, майже зневажливо кинув він, навіть не підводячи голови.
Данило сів на жорсткий дерев’яний стілець, призначений для відвідувачів. Контраст був очевидним і навмисним: господар кабінету дивився на студента згори вниз, демонструючи всю свою владу.
— Буду з тобою максимально відвертим, — Завадський повільно зчепив довгі пальці в замок і поклав руки на стіл. Його голос звучав м’яко, медово і водночас глибоко отруйно. — Твій маленький дешевий перформанс біля дошки два дні тому викликав у мене і у керівництва факультету дуже серйоні підозри.
— Підозри в чому, пане професоре?
— Твоє рішення було надто ідеальним, хлопче. Надто швидким, надто глибоким і витонченим для звичайного студента… твого соціального рівня, виховання та походження.
Данило відчув, як усередині нього починає закипати важка, гаряча лють.
— Мого походження? Що ви маєте на увазі?
— Давай без цих дитячих ілюзій, Даню, — Завадський нахилився трохи вперед, і його очі перетворилися на дві вузькі щілини. — Жоден другокурсник не здатний розв’язати таку задачу за півтори хвилини. Особливо той, хто приїхав із провінційної діри, ночами за копійки тягає важкі коробки на сортувальному терміналі «Транс-Логістик-Центр» і ледь зводить кінці з кінцями, щоб купити собі їжу. Ти не міг зробити цього сам. Це очевидне, грубе шахрайство.
— Я не шахраював. Я розв’язав це рівняння самостійно.
— Тоді поясни мені, як саме ти це зробив! — професор раптом різко підвищив голос, і його спокій вмить випарувався. — Поясни, де ти взяв цей закритий алгоритм розв’язку?! Купив готові коди на якихось хакерських форумах у даркнеті? Заплатив спеціалістам, щоб вони зламали внутрішні сервери нашої кафедри і вкрали мої особисті наукові чернетки?! Кажи правду!