— Завадський був татовим науковим керівником? — Данило підняв очі на матір, відчуваючи, як у грудях розростається важкий, холодний клубок.
— Гірше, Даню, — Марія змахнула сльозу, що котилася по її зблідлій щоці. — Твій батько розробив унікальну, абсолютно революційну методологію розв’язання складних числових систем. Те саме рішення, за яке ти зараз змушений розплачуватися перед усім потоком. Це був неймовірний науковий прорив, Роман готував матеріали до публікації у міжнародних журналах. Це мала бути його офіційна перепустка у великий світ світової науки, його гордість. А Завадський… він, користуючись правами керівника, просто безсоромно вкрав це все.
— Як це — вкрав? — тихо запитав юнак, стискаючи в руках пожовклий папір.
— Він мав безперешкодний доступ до всіх чорнеток, робочих зошитів та комп’ютерних файлів твого батька, — Марія важко зітхнула, ховаючи обличчя в долонях. — Володимир Ігнатович просто переписав роботу під своїм іменем, змінив назву і швиденько видав її як власне унікальне дослідження. На цьому вкраденому тріумфі він збудував усю свою подальшу блискучу кар’єру: отримав докторський ступінь, гранти, очолив кафедру. А коли Роман спробував боротися за справедливість, пішов зі скаргами до ректорату… Завадський випередив його. Він звинувачив твого батька у плагіаті, заявивши, що це бідний студент із провінції намагався обікрасти свого шанованого наставника.
Марія на мить замовкла, здригаючись від спогадів, які так старанно намагалася викреслити з пам’яті.
— Це були дикі, корумповані дев’яності роки, Даню. Тоді панувало право сили і зв’язків. Кому, по-твоєму, повірила корумпована вчена рада академії: впливовому київському професору з купою покровителів у міністерствах чи простому, скромному хлопцеві, який не мав за душею нічого, крім свого таланту? Ніякого чесного розслідування чи експертизи навіть не проводили. Романа просто розчавили, розтоптали морально, виставили за двері з вовчим квитком і позбавили будь-якого майбутнього в науці.
Кімната старої ніжинської квартири на мить попливла перед очима Данила, але він знайшов у собі сили поставити найголовніше, найстрашніше питання, яке мучило його з самого дитинства.
— Мамо… як саме тато помер? Ти ніколи про це не казала.
Марія закрила обличчя руками, і її плечі судорожно затремтіли від задушеного плачу.
— Благаю тебе, я повинен знати всю правду, — Данило обережно взяв її за холодні руки. — Мені це потрібно, щоб розуміти, з ким я зараз маю справу.
— Тобі тоді було всього шість років, — ледь чутно, крізь сльози прошепотіла вона. — Твій батько чесно намагався жити далі ради нас із тобою. Повернувся сюди, в Ніжин, пішов працювати звичайним робітником на завод, одружився зі мною. Але та страшна, несправедлива зрада… вона буквально щодня з’їдала його зсередини, випалювала душу. Знати, що справа всього твого життя приносить мільйони, славу та пошану злодію, поки ти ледь зводить кінці з кінцями у провінції… Роман не витримав цього тиску, Даню. Він просто зламався під вагою образи. Залишив коротку записку, написав, що корумпована система остаточно перемогла, і… пішов від нас назавжди.
Данило все зрозумів. Його батька не просто не стало через трагічний збіг обставин — його повільно, методично, крок за кроком знищила та сама людина, яка зараз продовжує сидіти у розкішному шкіряному кріслі, ламати долі іншим талановитим студентам і яка тепер націлила свої отруйні кігті на нього.
— Я не дозволю цьому монстру знову вийти сухим із води, мамо, — твердо вимовив юнак, і в його очах спалахнув холодний, рішучий вогонь.
— Даню, синку, я благаю тебе на колінах! — Марія злякано схопила сина за плечі, заглядаючи йому в очі з невимовним жахом. — Просто забери свої документи з цієї проклятої академії! Переведися в будь-який інший університет, хоч у Чернігів, хоч кудись іще! Не дозволяй Завадському зробити з тобою те саме, що він зробив із твоїм бідним батьком! Ти не впораєшся з його зв’язками!
Данило повільно, але непохитно похитав головою, вивільняючи свої руки.
— Мій тато тоді відступив, піддався розпачу, і це його зрештою вбило, мамо. Я не збираюся тікати чи ховатися по кутках. Я залишуся і закінчу те, що він не зміг довести до кінця. Володимир Завадський заплатить за кожну татову сльозу і за кожну хвилину нашого болю.
Наступні два тижні перетворилися для Данила на справжнє, концентроване пекло на землі.
Він офіційно подав апеляційну заяву до деканату факультету, категорично відмовившись забирати документи за власним бажанням. Для захисту свого імені від нього вимагали залізобетонних, незаперечних доказів — доказів того, що Завадський ретельно приховував і підчищав протягом двадцяти чотирьох років. Спеціальна дисциплінарна комісія виділила студенту рівно 14 днів, щоб очистити свою репутацію і розкрити злочин, який відбувся ще до його народження. Це завдання здавалося абсолютно нереальним.
Тим часом брудні чутки та плітки в стінах академії остаточно отруїли його повсякденне життя.
— Оце той самий провінційний бюджетник-шахрай, — відверто шепотілися у нього за спиною в коридорах корпусу. — Купив десь готове рішення в мережі, щоб випендритися перед викладачами і закрити семестр. Нічого, такі вискочки завжди швидко і ганебно проколюються на комісіях.
Студенти, з якими Данило ще вчора нормально спілкувався і сидів в одній аудиторії, тепер удавали, що не помічають його, і перестали навіть вітатися при зустрічі. Його постійний напарник по складних лабораторних роботах офіційно попросив куратора перевести його в іншу групу, щоб «не псувати собі академічну кар’єру зв’язками з сумнівними особами». Навіть викладачі з інших кафедр, які раніше з повагою ставилися до його стабільних знань, тепер дивилися на юнака крізь товсту, непроглядну стіну крижаного відчуження.
Навіть на роботі, де він проводив свої ночі, почалися серйозні проблеми. Бригадир нічної зміни сортувального терміналу «Транс-Логістик-Центр» єхидно посміхнувся, підписуючи новий графік і навмисно ставлячи Данилу додаткові, найважчі години роботи.
— Що, Мельник, чував я, що в тебе серйозні проблеми в універі, скоро вилелиш звідти? — принизливо кинув чоловік, пускаючи в обличчя хлопцю дим від дешевої цигарки. — Ну нічого, не сумуй. У нас на складі завжди потрібні безсловесні робочі руки для розвантаження нічних фур. Заробиш собі на хліб.
Данило навіть не став запитувати, звідки бригадир дізнався про його внутрішні студентські справи. Погані новини в цьому місті розліталися зі швидкістю світла, особливо коли цьому процесу активно допомагав хтось дуже впливовий і зацікавлений у його повному моральному знищенні.
Юнак майже перестав ходити на звичайні лекції, адже кожна поява в корпусі академії була схожа на витончені психологічні тортури під пильними поглядами колишніх друзів. Натомість усі свої вільні дні й ночі він проводив у тісній гуртожитській кімнаті. Оточений стопками батькових старих зошитів, Данило відчайдушно, до різі в очах шукав бодай найменшу зачіпку, яка допомогла б йому вибудувати захист.
А на прикінці другого тижня на його електронну адресу прийшов офіційний лист, який ледь не зламав його останні сили.
«Шановний пане Мельник. Повідомляємо, що офіційне засідання дисциплінарної комісії з розгляду вашої справи призначено на 28 листопада, о 17:30».
Данило кілька разів перечитав ці сухі рядки, відчуваючи, як холоне всередині. Двадцять восьме листопада. Це був вечір п’ятниці, напередодні великих зимових канікул та модульних вихідних. У цей час навчальні корпуси зазвичай повністю вимирали, студенти та більшість викладачів гарячково роз’їжджалися по домівках, намагаючись проскочити через традиційні п’ятничні затори на київських мостах. Вся академія в цей час мала бути абсолютно порожньою.
Це не було випадковим збігом обставин. Це була ретельно прорахована, спланована адміністративна страта без зайвих очей та небажаних свідків. Чиновницьке правосуддя у глухих, темних коридорах порожнього інституту, де ніхто й ніколи не почує його голосу.
Він відчайдушно намагався боротися з цим рішенням. Телефонував до студентського центру захисту прав — але там ніхто не піднімав слухавку, всі вже відпочивали. Звернувся до юридичного консультаційного відділу академії — але автовідповідач холодно повідомив, що спеціалісти повернуться до роботи лише після завершення зимових модулів. Деканат на його письмовий запит відповів коротко і жорстко: «Вказана дата засідання є остаточною і перенесенню не підлягає з огляду на серйозність вашого академічного правопорушення».
Кожні двері перед ним зачинялися з гуркотом. Кожен можливий шлях для порятунку був заздалегідь перекритий невидимою, але міцною рукою професора Завадського.
Данило безсило опустився прямо на холодний лінолеум своєї кімнати, дивлячись на розкидані навколо пожовклі сторінки з формулами. Вперше у своєму житті він по-справжньому, всім серцем зрозумів свого покійного батька. Зрозумів, чому Роман свого часу просто опустив руки і здався. Ця система не була зламаною чи несправною — вона працювала ідеально, просто була створена виключно для захисту таких впливових хижаків, як Завадський, і для швидкого, безжального знищення таких маленьких людей, як Мельники.
— Може, мама дійсно мала рацію, — тихо, в повну порожнечу кімнати прошепотів знесилений юнак, закриваючи очі від утоми. — Може, проти цієї стіни дійсно неможливо боротися і варто просто піти.