Данило глибоко вдихнув, змушуючи свої тремтячі легені наповнитися важким повітрям кабінету. Він щосили намагався втримати свій голос рівним, хоча серце калатало десь у горлі.
— Я ж вам уже сказав прямо в аудиторії, при всіх, — тихо, але твердо промовив хлопець. — Цього алгоритму мене навчив мій батько.
— Ох, так! Батько! Мертвий математик! — губи Завадського скривилися в огидній, хижій посмішці, а в очах спатахнув неприхований тріумф. — Дуже зручна позиція для дрібного злодюжки, чи не так? Ідеальний свідок, якого неможливо викликати на допит і якого ні про що не запитає дисциплінарна комісія.
— Це правда, — Данило стиснув зуби так, що на щелепах виступили жорсткі жовна.
— А я скажу тобі, що є справжньою правдою, Мельник, — Завадський повільно, з особливим задоволенням витягнув верхній аркуш із папки. — Справжня правда полягає в тому, що ти випадково знайшов цей розв’язок на якомусь закритому хакерському форумі. Ти просто тупо зазубрив його напам’ять, дочекався зручного моменту на моїй лекції і вирішив пограти в геніального героя перед першокурсницями, щоб підняти свій нікчемний авторитет.
Він зневажливим рухом штовхнув білий папір через поліровану поверхню столу прямо до рук Данила.
— Це офіційна доповідна записка на ім’я ректора академії, — посміхнувся професор, спостерігаючи за реакцією хлопця. — Тут детально, по пунктах описано твоє шахрайство, фальсифікацію результатів та відверту крадіжку чужої інтелектуальної власності. Уже сьогодні ввечері цей документ ляже на стіл проректора з навчальної роботи.
Данило опустив погляд на стіл. На білому бланку з фірмовим гербом академії чорніли важкі, страшні слова: «негайне відрахування», «академічне шахрайство», «позбавлення права на відновлення».
— У тебе є рівно два тижні, щоб спробувати довести свою невинуватість перед спеціальною комісією, — Завадський відкинувся на спину свого шкіряного крісла і закинув ногу на ногу. — Хоча ми обоє чудово розуміємо, що ти цього зробити не зможеш. Тебе вишвирнуть звідси з вовчим квитком. Ти ніде й ніколи більше не вступиш до жодного нормального університету в цій країні. Що ж… Думаю, на тому сортувальному складі завжди потрібні дужі й дурні робочі руки.
Данило стиснув кулаки з такою силою, що коротко підстрижені нігті боляче вп’ялися в шкіру долонь.
— Я вивчив цей метод із батькових особистих зошитів, — повторив він, відмовляючись піддаватися паніці. — Він був видатним математиком і все своє життя працював саме над цією науковою проблемою.
У крижаному погляді Завадського знову щось ледь помітно здригнулося, наче від раптового болю.
— Зошити твого батька… Ну-ну, яка зворушлива історія для серіалів, — професор нервово сіпнув плечем. — І як, ти кажеш, було його ім’я? Повтори-но.
— Роман. Його звали Роман Мельник.
І знову в кабінеті повторилася та сама дивна реакція, яку Данило помітив в аудиторії. Ретельно вибудуваний самоконтроль Володимира Ігнатовича дав глибоку тріщину. На коротку частку секунди його пихата маска злетіла, оголивши щось судорожне й налякане.
— Я ніколи в житті не чув про жодного Романа Мельника! — занадто швидко, занадто різко вигукнув професор, і в його зазвичай медовому голосі раптом бриніли істеричні, верескливі нотки.
— Він навчався вищій математиці саме тут, у Києві. Люди, які його знали, казали, що він був справжнім генієм…
— Я сказав, що ніколи не чув цього імені! — Завадський з гуркотом зірвався на ноги, ледь не перекинувши важке крісло. — Нашу розмову закінчено, Мельник! Вимітайся з мого кабінету! Ти отримаєш офіційне повідомлення про дату засідання комісії на свою пошту.
Він швидко підійшов до масивних дверей і з силою розчахнув їх, вказуючи хлопцеві на вихід.
— Я дам тобі одну безкоштовну, але дуже цінну пораду, хлопче, — просичав Завадський, коли Данило проходив повз нього. — Забери свої документи за власним бажанням прямо зараз, поки папери не пішли в хід. Збережи собі хоча б краплю гідності і втечи від публічної ганьби. Тому що я знищу тебе, Мельник. Я розітру тебе на порох, обіцяю.
Данило зупинився на порозі, повільно повернувся і зустрівся поглядом із розлюченим, блідим викладачем. Він не відвів очей.
— Я нічого не крав, пане професоре. І документи за власним бажанням я забирати не буду.
— Тоді ти такий самий невиправний дурень, як і… — Завадський різко заткнувся на пів слові, зрозумівши, що збовкнув зайве, і його губи судорожно стислися.
— Як і хто? — тихо, майже пошепки запитав Данило, роблячи крок назад.
— Забирайся геть! — загорлав професор і з гуркотом захлопнув двері прямо перед носом хлопця.
Данило залишився стояти у довгому, напівпорожньому коридорі академії, де під високою стелею тьмяно горіли старі лампи. У його скронях диким, болючим пульсом билася лише одна-єдина думка, що заважала дихати: «Як і хто? Кого саме мав на увазі цей монстр?».
Завадський точно щось знав. Щось страшне і темне про його батька, про минуле їхньої родини. Щось таке, що він відчайдушно, маніакально намагався залишити похованим у забутті.
Тієї ж ночі Данило зробив телефонний дзвінок, який назавжди перевернув усе його звичне життя.
Він сидів на своєму вузькому ліжку в кутку гуртожицької кімнати, затиснувши телефон між плечем і вухом, і слухав довгі, байдужі гудки. За вікном гуркотіли поодинокі нічні автівки, що мчали по вологій Кільцевій дорозі. Нарешті на тому кінці лінії підняли слухавку.
— Мамо, — голос Данила зрадницьки дрижав, попри всі його спроби здаватися дорослим і сильним. — Мамо, мені терміново треба запитати тебе про тата. Про Романа Мельника.
На лінії миттєво запала важка, мертва, майже фізично відчутна тиша. Чути було лише слабке тріскотіння радіоперешкод.
— Чому ти раптом запитуєш про це зараз, Даню? — нарешті пролунав голос матері, але він змінився до невпізнаваності — став глухим, натягнутим, як струна.
— Тому що завідувач кафедри в академії хоче мене відрахувати, мамо. Він звинувачує мене в шахрайстві через те, що я розв’язав його коронну задачу. І коли я назвав йому татове ім’я… мамо, він виглядав так, ніби перед ним постав привид. Він точно знав мого батька. Його обличчя перекосило від жаху.
Знову тиша. А потім із динаміка донісся звук, якого Данило не чув уже дуже багато років. Його мати плакала. Це були тихі, задушені, безпорадні схлипи жінки, яку раптово, посеред ночі, наздогнав її давній, найстрашніший кошмар.
— Як… як прізвище цього викладача, синку? — ледь чутно, крізь сльози видавила вона.
— Завадський. Володимир Ігнатович Завадський.
Данило почув, як мати на тому кінці дроту судорожно, з хрипом втягнула повітря, ніби їй забракло кисню.
— Мамо, благаю, що відбувається? Що цей чоловік зробив нашому татові?
— Приїжджай додому на ці вихідні, Даню, — її голос остаточно зірвався на тремтіння. — Є речі… страшні, брудні речі, які я мала розповісти тобі дуже давно. Про твого бідного батька. І про того проклятого монстра, який тепер дібрався й до тебе.
— Які саме речі, мамо?! Скажи зараз!
— Не по телефону, синку. Тільки не по телефону. Приїжджай до Ніжина. Благаю тебе.
Зв’язок різко обірвався, залишивши у трубці лише короткі гудки.
Данило просидів на ліжку до самого світанку, навіть не намагаючись заснути. Він повністю обклався батьковими старими зошитами, які дістав зі схованки. Рядки складних математичних формул, які він ретельно вивчав останні шість років, тепер здавалися йому не просто абстрактною наукою. Це була зашифрована криптограма, що приховувала в собі стару сімейну трагедію. Хлопець обережно відкрив найперший, найстаріший зошит із пожовклими сторінками. На внутрішньому боці обкладинки вицвілим синім чорнилом було виведено: «Київський інститут, осінь 1998 року».
Його батько навчався саме тут. У цьому самому місті, на тій самій кафедрі. Майже чверть століття тому Роман Мельник ходив тими ж коридорами.
Наступного дня Данило вже сидів біля вікна старого міжміського автобуса, який важко трясся на вибоїнах траси, прямуючи в бік Чернігівщини. За немитим, покритим краплями дощу склом повільно пропливали сірі, меланхолійні осінні пейзажі, затягнуті густим жовтневим туманом. У голові хлопця панував такий самий туман.
Через три з половиною години він уже підходив до рідної двоповерховой хрущовки на околиці Ніжина. Мати чекала на нього на маленькій кухні. На столі, застеленому старою, потертою на кутах клейонкою, поруч із недопитим чаєм стояла та сама картонна коробка з документами, до якої Данилові в дитинстві суворо, під будь-яким приводом забороняли навіть торкатися.
— Я занадто довго ховала це все від тебе, Даню, — тихо сказала Марія Мельник, не піднімаючи очей і нервово перебираючи пальцями край серветки. — Я наївно думала, що якщо ти ніколи не дізнаєшся правди, то будеш у повній безпеці від цього світу.
— У безпеці від чого, мамо? — Данило сів на стілець навпроти.
Вона мовчки зняла кришку з коробки. Всередині лежали старі листи, якісь офіційні довідки з печатками, квитанції та кілька чорно-білих фотографій. З одного зі знімків на Данила дивився молодий, худорлявий хлопець із дивовижно знайомою, трохи сором’язливою посмішкою та такими ж проникливими очима.
— Твій батько був аспірантом на кафедрі вищої математики, — руки Марії помітно тремтіли, коли вона витягувала папери. — Це було наприкінці дев’яностих. Роман був найталановитішим, найперспективнішим молодим вченим на всьому курсі. Абсолютно всі професори пророкували йому світове визнання та великі премії. Він мав змінити вітчизняну науку, вивести її на новий рівень.
— І що ж завадило? Що сталося?
— Стався його науковий керівник, — мати витягла з глибини коробки пожовклий, надірваний по краях аркуш паперу з круглою гербовою печаткою. Документ був датований лютим 1999 року.
Данило взяв папір до рук і швидко пробігся очима по друкованих рядках: «Шановний Романе Мельник. За результатами термінового засідання комісії з питань академічної етики, ваше навчання в аспірантурі та будьяка наукова діяльність у стінах закладу припиняються негайно…»
Хлопець перевів погляд у самий низ сторінки, туди, де стояла розмашиста підпис керівника. Його кров буквально заледеніла в жилах, коли він прочитав знайомі ініціали: «В.І. Завадський. Завідувач кафедри».