Вона рішуче взяла до рук свій мобільний телефон, швидко знайшла потрібний номер у закритій телефонній книзі й натиснула кнопку виклику.
— Академік Андрій Борисович Семененко, — тихо, майже благоговійно промовила Оксана Степанівна, поки в динаміці йшли довгі гудки. — Жива легенда, почесний член Національної академії наук України та найповажніший математик нашої країни. Йому вже сімдесят один рік, він давно відійшов від викладацьких справ, живе усамітнено на державній дачі в Конча-Заспі й майже нікого не приймає. Але заради того, щоб виправити таку жахливу історичну несправедливість і врятувати сина Романа Мельника… він точно погодиться вислухати нас.
Нарешті на тому кінці дроту відповіли, і Данило почув старечий, але дивовижно глибокий, міцний голос. Оксана Степанівна одразу перейшла до справи, намагаючись говорити максимально чітко й аргументовано.
— Андрію Борисовичу, вітаю вас, це Оксана Білоус… Так, знаю, що не турбувала вас дуже давно, вибачте. Мені терміново потрібна ваша безкомпромісна допомога, справа життя і смерті. Сталася масштабна фальсифікація, брудний злочин чвертьстолітньої давнини, який намагаються повторити прямо зараз. Жертвою тоді був наш аспірант Роман Мельник… Ні, на жаль, його вже немає серед живих. Зараз під ударом його дев’ятнадцятирічний син, хлопця хочуть викинути з академії. Я маю на руках усі первинні архіви, скани його заяв 1998 року та оригінали домашніх зошитів.
Жінка замовкла, уважно, затамувавши подих, слухаючи довгу відповідь патріарха вітчизняної науки. Данило бачив, як напруження на її обличчі повільно змінювалося полегшенням. Нарешті Білоус щиро посміхнулася.
— Дякую вам, Андрію Борисовичу. Я знала, що ви не залишитеся осторонь. Я особисто привезу вам усі цифрові копії та оригінали документів сьогодні ж увечері.
Вона поклала телефон на стіл і впевнено подивилася на юнака.
— Академік Семененко негайно збирає незалежну експертну комісію, куди увійдуть три видатні науковці країни з незаплямованою репутацією. У тебе є рівно сорок вісім годин на повну моральну та інтелектуальну підготовку, Даню. Тобі влаштують жорстке, безкомпромісне тестування за зачиненими дверима. Якщо ти впевнено пройдеш цей іспит і наочно доведеш свій реальний рівень знань — офіційне звинувачення Завадського лусне як мильна бульбашка, і ректорат нічого не зможе зробити.
Данило відчув, як його серце забилося втричі швидше, а в душі вперше за останні пекельні тижні спалахнув справжній промінь надії.
— А в чому підвох, Оксано Степанівно? — примружився хлопець. — Я бачу за вашими очима, що є якась проблема.
— Підвох в одному з членів цієї незалежної комісії, — спохмурніла доцентка, нервово поправляючи папери на столі. — Андрій Борисович залучає до перевірки професора Віктора Миколайовича Пасічника. Зараз він працює за кордоном, читає лекції в престижних європейських університетах, але спеціально приїхав до Києва на кілька днів. Проблема в тому, що він — випускник нашої академії. Випуску доленосного 1999 року.
— Він особисто знав мого батька? — здогадався юнак.
— Вони були не просто знайомі, Даню, вони навчалися в одній аспірантській групі під керівництвом Завадського. і я, на жаль, досі не знаю, на чиєму боці насправді грає Пасічник. Чи він є таємним свідком того давнього пограбування, чи він свого часу був одним із тих підлабузників, які допомагали Завадському покривати його злочин і топити Романа Мельника заради власної вигоди.
Данило повільно підвівся зі стільця, міцно стиснув в кишені батьків лист. Сорок вісім годин. Три всесвітньо відомі експерти. Лише один-єдиний шанс на порятунок чесного імені своєї родини. Якщо він провалить бодай одне запитання — він назавжди втратить усе.
15 листопада. 09:00 ранку. Орендований невеликий конференц-зал «Вектор» у діловому центрі на Подолі.
Це була абсолютно нейтральна територія, далека від адміністративного тиску. Тут не було корумпованих чиновників із рідного вишу, не було портретів ректорів на стінах і, головне, тут не було панічної присутності Володимира Завадського. Тільки велике світле приміщення, довгий дубовий стіл, заставлений мінеральною водою, і троє поважних науковців, які сиділи навпроти дев’ятнадцятирічного Данила.
Академік Андрій Борисович Семененко сидів по самому центру. Його густе сиве волосся, акуратна борода та пронизливий, майже рентгенівський погляд крізь товсті скельця окулярів змушували будь-кого в цій кімнаті відчувати себе першокласником на першому уроці. Праворуч від нього розташувалася професорка Тамара Михайлівна Кравченко — жорстка, сувора й безкомпромісна фахівчиня з криптографії, відома на всю країну своєю патологічною, нульовою толерантністю до будь-яких спроб списування чи плагіату. Ліворуч сидів професор Віктор Пасічник — підтягнутий чоловік у дорогому європейському костюмі. Його обличчя залишалося абсолютно непроникним, наче застигла кам’яна маска. Друг він чи ворог? Данило дивився на нього, але так і не міг прочитати жодної емоції.
Академік Семененко заговорив першим, і його глибокий голос миттєво заповнив увесь простір залу.
— Юначе, ви чітко й повністю усвідомлюєте головну мету нашого сьогоднішнього засідання?
— Так, pane академіку, — спокійно відповів Данило, випрямивши спину.
— Ми зібралися тут виключно для того, щоб власноруч перевірити ваші реальні математичні здібності. Ми маємо однозначно з’ясувати: чи дійсно ви здатні самостійно розв’язувати числові системи такого високого рівня складності, чи ви є просто зухвалим, хитрим шахраєм, — тон Семененка був холодним, сухим і суто клінічним. — Нас абсолютно не цікавлять внутрішні інтриги вашої кафедри чи особисті конфлікти з викладачами. Ми тут не для того, щоб вас рятувати, і не для того, щоб вас навмисно топити. Нас цікавить виключно чиста, гола істина.
Данило впевнено кивнув.
— Я готовий до будь-яких перевірок.
— Чудово. Тоді почнемо без зволікань.
Перше письмове завдання стосувалося складної теорії еліптичних кривих. Це був рівень глибокої аспірантури — саме той жорсткий бар’єр, який безжально відсіював звичайних зазубрених відмінників від справжніх, глибоких науковців. Данило взяв до рук просту кулькову ручку, і на якусь коротку секунду його пальці дрібно, судорожно затремтіли. На його плечі зараз тиснуло абсолютно все: трагічна спадщина покійного батька, його власне майбутнє, страх матері та двадцять чотири роки похованої під килимом правди.
А потім десь у глибині його свідомості знову чітко, як спалах, зринув той самий голос із далекого дитинства. Фрагмент безпеки, який він немов святиню носив у своєму серці крізь усі життєві негаразди: «Цифри ніколи не брешуть, синку. Брешуть тільки люди».
Рука Данила вмить перестала тремтіти. Він повністю зосередився, навколишній шум зник, і хлопець почав швидко писати.
На першу складну задачу у нього пішло всього сорок три хвилини. При тому, що стандартний очікуваний час для досвідченого фахівця складав не менше півтори години. Професорка Кравченко здивовано підняла свої густі брови, уважно подивилася на Данила через окуляри і зробила якусь швидку помітку у своєму робочому блокноті.
Друге завдання виявилося набагато підступнішим: модульна арифметика з ускладненими криптографічними застосуваннями. Воно було заплутаним, повним логічних пасток. Але Данило не став іти традиційним, довгим академічним шляхом, якому вчили на лекціях. Він застосував той самий елегантний, нестандартний математичний «зріз» — унікальний алгоритм із батькових пожовклих зошитів. Година і вісім хвилин — і відповідь була готова. Академік Семененко навіть подався вперед у своєму кріслі, невідривно спостерігаючи за тим, як стрункі формули лягають на папір.
Третє завдання було найважчим — побудова відкритого математичного доказу. Тут узагалі не існувало єдиної заздалегідь правильної відповіді — це була чиста демонстрація самого типу мислення людини. Саме на таких завданнях завжди «сипалися» звичайні зубрили, адже тут природний талант і гнучкість розуму важили куди більше, ніж ідеальна пам’ять.
Данило на мить заплющив очі, згадуючи унікальний підхід Романа Мельника: погляд на проблему абсолютно з іншого кута, парадоксальна краса та внутрішня архітектура логіки. Він розплющив очі й продовжив упевнено писати сторінку за сторінкою.
Загалом іспит тривав три години і двадцять дві хвилини. Данило акуратно поклав ручку на стіл.
— Я закінчив. Усі три завдання готові.
Члени комісії мовчки, з серйозними обличчями забрали списані аркуші паперу. Вони схилилися над його розрахунками, почавши тихо, напружено перешіптуватися між собою. Данило сидів нерухомо, відчуваючи повне фізичне спустошення. Його доля зараз вирішувалася за цим столом.
Професор Віктор Пасічник вивчав його розв’язки найдовше, буквально вчитуючись у кожен символ. Раптом його кам’яне обличчя різко змінилося: на ньому більше не було скепсису чи холодної байдужості. На ньому відбився глибокий, болючий, майже шоковий жаль.
Нарешті академік Семененко повільно підвів свої втомлені очі на хлопця.
— Юначе, нам знадобиться приблизно тридцять хвилин для внутрішньої наради та винесення остаточного вердикту. Зачекайте, будь ласка, у коридорі.
Данило тихо підвівся і вийшов за важкі двері конференц-залу. Оксана Степанівна Білоус нервово, наче тигриця в клітці, міряла кроками довгий порожній коридор ділового центру.
— Ну як усе пройшло? — вона миттєво кинулася до нього, щойно почула клацання замка. — Що вони сказали? Які завдання давали?
— Не знаю, Оксано Степанівно, — голос Данила звучав глухо, сипло і повністю спустошено від колосальної напруги. — Я зробив абсолютно все, що було в моїх силах. Виклався на максимум.
— Це головне, Даню. Це все, що від тебе вимагалося в цій ситуації. Тепер залишається тільки чекати.
І вони чекали. Обіцяні тридцять хвилин повільно перетворилися на сорок п’ять. Потім минула ціла година, а двері зали залишалися щільно зачиненими. Кожна секунда цього очікування здавалася Данилу краплею розпеченого свинцю, що падала на його оголені нерви.
Аж раптом важкі двері конференц-залу з тихим скрипом відчинилися. На порозі з’явився професор Віктор Пасічник. Він був один.
— Даниле, — його голос несподівано здригнувся, втративши колишню європейську впевненість. — Можна вас на пару слів? Віч-на-віч, подалі від сторонніх вух.
Оксана Степанівна миттєво напружилася і зробила крок уперед, закриваючи собою студента, але Пасічник лише благально підняв руку вгору.
— Прошу вас, Оксано. Не треба захищати його від мене. Це суто особиста, дуже важлива для мене розмова.
Данило спокійно кивнув Білоус і пішов за професором у дальній, напівтемний кінець довгого коридору, ближче до великого вікна. Пасічник довго не міг почати розмову, він нервово смикав ґудзик на своєму дорогому піджаку і вперто відводив погляд убік, уникаючи дивитися юнакові прямо в очі.
— Я дуже добре знав вашого батька, Даниле, — нарешті з важким придихом вичавив із себе професор.