Серце Данила на мить завмерло, а в напівтемному коридорі ділового центру, здавалося, стало ще холодніше.
— Ми вчилися з Романом в одній аспірантській групі, — продовжував Пасічник, і його зазвичай упевнений голос тепер глухо й болюче вібрував. — У далекому дев’яносто восьмому… Твій батько був найкращим із нас. Найгеніальнішим, найчистішим хлопцем, якого я взагалі колись зустрічав у своєму житті. Ми всі, увесь наш потік, чудово розуміли, що Роман ось-ось створить щось величне, що змінить світову науку.
— І що ж сталося далі? — тихо запитав Данило, пильно вдивляючись в обличчя професора й намагаючись розгледіти його справжні мотиви.
— Стався Завадський, — Пасічник раптом безсило закрич обличчя долонями, важко, судорожно вдихаючи повітря. Коли він опустив руки, Данило побачив, що в його очах стоять справжні сльози. — Твій батько самотужки розробив унікальний, проривний метод числових систем. А Завадський, користуючись правами керівника, його просто цинічно вкрав. Привласнив собі кожну сторінку, кожну формулу, а потім швиденько видав за своє особисте унікальне дослідження.
— Ви знали це тоді? Ви всі бачили цей злочин? — голос Данила налився гострою, гарячою люттю.
— Усі знали! — гірко видихнув Віктор Миколайович, підійшовши ближче до вікна. — Уся наша група все чудово знала й розуміла. І коли Завадський висунув Роману зустрічне, абсолютно абсурдне звинувачення в плагіаті, ми чудово знали, що це чиста, сфальсифікована брехня. Але Володимир Ігнатович уже тоді мав колосальну владу, гроші та впливових покровителів у міністерстві. А ми були просто наляканими, бідними аспірантами, які найбільше у світі боялися втратити вовчий квитком свої дипломи і залишитися на вулиці.
— Тобто ви всі просто мовчки дивилися, як він знищує мого батька й доводить його до відчаю? — Данило зробив крок уперед, міцно стиснув кулаки в кишенях.
— Так, — голос професора остаточно зламався, перейшовши на тихий, задушений хрип. — Я злякався. Проявив слабкість, боягузтво… і я ношу цей страшний, брудний гріх у своїй душі вже довгих двадцять чотири роки. Я постійно намагався виправдати себе в еміграції, переконував, що це не моя справа, що я нічого не міг змінити самотужки. Але я завжди знав правду, я щодня пам’ятав про Романа.
Він поспіхом поліз у внутрішню кишеню свого дорогого вовняного піджака і дістав звідти акуратно складений удвоє щільний аркуш паперу.
— Оце моя письмова, офіційно завірена заява, — Пасічник тремтячими пальцями простягнув документ юнакові. — Тут детально, по пунктах описано все, свідком чого я був на кафедрі у дев’яносто дев’ятому році. Кожне слово Завадського, кожна його пряма погроза, кожна сфальсифікована оцінка вашого батька. Усе те, що я зобов’язаний був сказати комісії ще тоді, але злякався.
Данило обережно, наче крихке скло, взяв документ до рук і швидко переглянув текст, завірений гербовою печаткою нотаріуса.
— Чому ви віддаєте це мені саме зараз? Чому вирішили заговорити сьогодні? — тихо запитав хлопець, ховаючи папір.
— Тому що я побачив вас у цій кімнаті, Даниле. Бачив, як упевнено ви розв’язуєте ці складні завдання біля столу… У кожній вашій цифрі, у кожному парадоксальному логічному кроці я чітко бачив душу вашого покійного батька. Я зрозумів, що ви боретеся не просто за своє місце в цій академії. Ви боретеся за його чесне ім’я, за проблему, яку ми всі так малодушно зрадили чверть століття тому.
Професор Пасічник раптом глибоко вдихнув і вперше за весь час розправив плечі, наче скинув із себе багаторічний невидимий тягар провини.
— Я не зраджу його вдруге, Даниле. Я офіційно виступлю на вашому боці проти Завадського на дисциплінарній комісії академії, і нехай це коштує мені закордонних контрактів. Час нарешті платити за старими боргами.
Важкі двері конференц-залу з тихим клацанням знову відчинилися, і на порозі з’явився академік Андрій Борисович Семененко.
— Повертайтеся до зали, колего. Даниле, проходьте, ми готові оголосити наш остаточний експертний висновок, — урочисто промовив він.
Данило повернувся на своє місце перед довгим дубовим столом. Поруч із ним сіла Оксана Степанівна Білоус, яка весь цей час нервово стискала пальцями ремінець своєї сумки. Академік Семененко повільно взяв до рук списані Данилом аркуші паперу і поправив окуляри.
— Юначе, — почав він, і його глибокий, старечий голос зазвучав напрочуд тепло й піднесено. — За свої сорок три роки безперервної наукової діяльності я перевірив знання тисяч студентів, аспірантів та випускників найкращих європейських університетів.
Він зробив коротку, напружену паузу, змусивши всіх присутніх у кімнаті затамувати подих.
— Те, що ви продемонстрували нам сьогодні — це виняткове, унікальне явище для всієї нашої математичної науки. Перше надскладне завдання ви виконали вдвічі швидше за встановлену норму. У другому — застосували дивовижний авторський метод, який не зустрічається у відкритих підручниках і свідчить про колосальний рівень підготовки. А ваша оригінальна аргументація у третьому завданні однозначно доводить, що ви володієте рідкісним, нестандартним математичним мисленням найвищого гатунку.
Данило відчув, як з його грудей нарешті спадає важка залізна плита, а дихати стає неймовірно легко й вільно.
— Наш спільний професійний висновок, з яким абсолютно згодні всі члени експертної комісії, такий: ви не шахрай, Даниле, — Семененко впевнено поставив свій розмашистий підпис на офіційному бланку з печаткою. Професорка Кравченко ствердно й тепло посміхнулася хлопцеві. — Ви є носієм видатного, унікального математичного таланту. Усі звинувачення керівництва вашої кафедри є повністю безпідставними, абсурдними та вигаданими від початку до кінця.
Віктор Пасічник зробив крок уперед і рішуче поклав руку на стіл поруч із документами комісії.
— І я, як член цієї комісії та безпосередній свідок подій 1999 року, готовий надати офіційні свідчення міністерству, — твердо заявив він. — Ці свідчення чітко пояснять усім, звідки професор Завадський насправді взяв ту наукову працю, на якій побудував свою кар’єру.
Академік Семененко підвівся зі свого крісла, підійшов до Данила і міцно, по-батьківськи потиснув його мускулисту від роботи на складі руку.
— Даниле Романовичу, ваш батько дуже пишався б вами сьогодні. Ви справжній боєць, який захистив правду.
Двадцять восьме листопада. Рівно 17:30. Головний адміністративний корпус Української Академії Інноваційних Технологій.
Зала засідань вченої ради зустріла їх холодною, офіціозною і гнітючою атмосферою. Це велике приміщення з масивними меблями та важкими портьєрами було спеціально створене для того, щоб морально пригнічувати будь-кого, хто насмілився піти проти волі керівництва академії. По один бік довгого столу сиділи Данило Мельник та Оксана Степанівна Білоус, перед якими лежала товста шкіряна папка з документами. По інший бік, розвалившись у кріслі, сидів професор Володимир Ігнатович Завадський.
Він сидів максимально розслаблено, закинувши ногу на ногу, тримаючи в руках дорогу ручку й самовдоволено посміхаючись. За вікнами корпусу панувала повна темрява пізньої осені, а довгі коридори академії стояли абсолютно порожніми — весь інститут уже поїхав на вихідні, намагаючись проскочити затори на мостах. Завадський був на сто відсотків упевнений у своїй легкій, безкарній перемозі. Він щиро вважав, що зараз відбудеться звичайна адміністративна страта провінційного хлопця, і навіть не підозрював, який руйнівний шторм насправді насувається на його сите, затишне життя.
— Це максимально проста, прозора і зрозуміла для всіх присутніх справа, — голос Завадського був гладким, медовим і впевненим, коли він зверхньо кивнув у бік головуючого проректора. — Студент Мельник надав на моїй парі складний математичний розв’язок, який жоден другокурсник у нашій країні не здатний вивести самостійно без сторонньої допомоги. При цьому він категорично відмовляється пояснити походження цієї інформації. Єдиний логічний і законний висновок — грубе академічне шахрайство, використання заборонених хакерських зливів та крадіжка конфіденційних даних кафедри.
Він театральним, фальшивим рухом розвів свої доглянуті руки в боки, удаючи щирий жаль.
— Повірте мені, колеги, цей процес не приносить мені жодного особистого задоволення, мені прикро за хлопця, — професор важко зітхнув. — Але наша елітна академія має свої жорсткі стандарти навчання. І ці стандарти ми зобов’язані безкомпромісно захищати від таких зухвалих провінційних невігласів, які намагаються обдурити чесну систему.
Головуючий проректор з навчальної роботи, суворий чоловік у сірому костюмі, повільно перевів свій важкий погляд на юнака.
— Студенте Мельник, що ви можете відповісти на ці офіційні звинувачення вашого наукового керівника? — сухо запитав він.
Данило повільно, зберігаючи абсолютний спокій, підвівся зі свого стільця і зустрівся поглядом із викладачем. Його голос лунав чисто, твердо і не тремтів ні на мить.
— Я категорично відкидаю кожне слово цього звинувачення, тому що я ніколи не шахраював, — чітко вимовив Данило, дивлячись прямо в обличчя Завадському. — Той унікальний метод, який я продемонстрував біля дошки, взятий із приватних робочих зошитів мого покійного батька, Романа Мельника. Ці зошити та чернетки розробок детально датовані жовтнем 1998 року. Це рівно за рік до того, як професор Завадський опублікував це саме рішення у журналах под своїм власним ім’ям, безсоромно привласнивши чужу інтелектуальну працю.