Ранкова Одеса повільно прокидалася, огортаючи Головний залізничний вокзал легкою ковдрою прохолодного морського туману. Під величною куполоподібною архітектурою центрального терміналу вже вирувало звичне, гамірне життя. Дзвонили телефони, монотонно гуділи коліщата сотень важких валіз, а у вологому повітрі змішувалися пахощі міцного еспресо, залізничного пилу та невисловленого смутку неминучих розлук. Серед цього строкатого пасажирського океану, неподалік п’ятої платформи, помітно вирізнялася невелика група людей.
Сюди прийшли найближчі: родичі, вірні друзі та кілька колишніх однокласників, які зібралися разом, щоб провести юнака на професійну військову службу за контрактом. Навколо панував відносний спокій, країна жила своїм звичним ритмом, проте раптове рішення хлопця стать професійним десантником викликало в його родині справжню бурю емоцій.
У самому центрі цього гурту височів Максим — широкоплечий, підтягнутий юнак у абсолютно новій тактичній формі, яка пахла фабричною новизною. Його міцну спину обтяжував масивний армійський рюкзак захисного кольору, але відкрите, мужнє обличчя випромінювало залізову впевненість у власному виборі.
Юнак намагався приділити увагу кожному: він сипав одеськими жартами, міцно тиснув руки товаришам і без упину заспокоював стривожену рідню, обіцяючи виходити на зв’язок за першої ж ліпшої нагоди. Водночас його ліва рука ні на мить не випускала з теплих обіймів тендітну дівчину.
Катерина, яку він змалечку ніжно називав просто Катрусею, завмерла, сховавши заплакане обличчя на його широких грудях. Вона ледь помітно здригалася від беззвучних ридань, міцно, до білих кісточок, вчепившись пальцями в цупку тканину його куртки.
Ці двоє здавалися нероздільними половинками одного цілого, чию долю неможливо уявити поодинці. Їхня спільна історія кохання починалася ще в ранньому дитинстві, серед колоритних, залитих сонцем двориків старої одеської Пересипу.
Максим завжди був її персональним лицарем і надійним щитом: без жодних нарікань тягав її важкий шкільний портфель крутими вуличками, заступався перед настирливими місцевими хуліганами. Катя натомість дбайливо ділилася з ним конспектами та годинами чекала його після виснажливих спортивних тренувань.
Їхня дитяча прив’язаність переросла в глибоке, всеохопне почуття так само непомітно і природно, як води Чорного моря щоліта прогріваються лагідним південним сонцем.
Поруч із закоханою парою, нервово перебираючи тонкими пальцями ремінець дорогої сумочки, стояла мати юнака — Валентина Іванівна. Впливова та амбітна очільниця міського Департаменту комунальної власності, вона завжди виглядала бездоганно, ніби щойно зійшла зі сторінок престижного ділового глянцю.
Ідеально випрасуване кашемірове пальто, бездоганна зачіска волосся до волосся, шлейф витончених французьких парфумів. Проте зараз її обличчя зовсім не нагадувало сувору, непохитну чиновницю — жінка не стримувала емоцій, дозволяючи гірким сльозам безжально псувати професійний макіяж.
Її чоловік, Аркадій Львович, розгублено переминався з ноги на ногу поруч, незграбно маснуючи власне батьківське хвилювання за скупими, важкими поплескуваннями сина по плечу. Усі вони в цю хвилину мріяли лише про одне — зупинити невблаганний час.
Раптом різкий, металевий голос диспетчера з гучномовців безжально розірвав цю зворушливу ідилію, оголосивши про подачу швидкого потяга. Одразу ж за цим з боку перегону долетів протяжний, оглушливий гудок локомотива.
— О, наш локомотив уже шліфує рейки! — вигукнув хтось із колишніх однокласників Максима, намагаючись розрядити важку атмосферу.
Важкий потяг із фірмовими синьо-жовтими вагонами повільно зупинився якраз навпроти їхньої компанії, із гучним, протяжним шипінням випустивши розпечене повітря з гальмівних систем. Пероном покотилася остання, найважча хвиля прощань, міцних обіймів та поспішних батьківських настанов.
— Triмайся там, сину, не пасуй перед труднощами, — голос Аркадія Львовича помітно здригнувся, видаючи ту глибоку чоловічу тривогу, яку він так старанно намагався приховати від оточуючих. — Служи чесно і обов’язково бережи себе.
Валентина Іванівна знову зайшлася плачем, буквально мертвою хваткою вчепившись у сина, ніби намагаючись утримати його від цього кроку. З іншого боку його шию обхопили тонкі, гарячі від хвилювання руки Каті. Максим чітко відчув на своїй щоці солоний, обпікаючий слід від її безперервних сліз.
— Рідні мої, ну все, відставити паніку та розпач! — густим, упевненим басом скомандував юнак, хоча в його власному голосі теж на мить промайнула зрадлива нотка суму. — Мамо, Катрусю, я ж усього лиш на контрактну службу йду, а не на безлюдний острів. Там є чудовий мобільний зв’язок, цивілізація, та й відпустки обіцяють давати регулярно. Усе буде просто чудово, от побачите! Провідник уже прапорцем махає.
Він міцно, аж до хрусту в ребрах, востаннє притис до себе матір, а потім припав довгим, палким і відчайдушним поцілунком до тремтячих вуст Катерини. Закинувши важкий рюкзак зручніше на плече, Максим стрімко злетів металевими сходами у тамбур вагона.
Коли багатотонна залізна машина плавно рушила з місця, весь натовп на пероні синхронно здійняв руки в прощальному жесті. Юнак довго махав їм з напіввідчиненого вікна вагонного коридору, аж поки останні габаритні вогні не розчинилися в ранковому мареві приморського міста. Катя стояла на пероні як укопана, не в силах поворухнутися. Її заплаканий погляд був буквально гіпнотично прикутий до порожніх рейок, що ховалися за поворотом, ніби вона щиро сподівалася, що потяг зараз зупиниться і дасть задній хід…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇