Максим слухав цю страшну сповідь, до побіління кісточок стиснувши кулаки від праведного гніву. Він дивився в її обличчя і тепер чітко бачив перед собою все ту ж чесну, чисту та неймовірно щиру дівчину, яку кохав усім серцем.
Йому стало пекельно соромно за власну слабкість, за те, що він так легко і просто повірив у брудну брехню своєї владної матері та цинічного товариша. Десантник повільно, з невимовним трепетом у душі перевів погляд на хлопчика. Ті самі русяві кучері, той самий впертий розріз очей, те саме вольове підборіддя, що й у нього самого. Це був його син. Його рідна кров.
Голосом, що зрадницьки зривався від ледь стримуваних сліз, болю і водночас всеосяжної ніжності, Максим твердо й упевнено сказав:
— Катрусю… Я більше ніколи, чуєш мене, ні за яких обставин у житті вас не залишу на самоті. Усе це страшне пекло вже назавжди позаду, обіцяю тобі. Просто довірся мені знову, як колись.
Вона дивилася на нього очима, які були по вінця наповнені гарячими сльозами, і від емоцій не могла вимовити жодного слова у відповідь. Максим обережно погладив свого маленького сина по теплій голівці, притягуючи їх обох до своїх широких, надійних грудей.
Катерина, остаточно давши волю своїм емоціям, гірко заридала на його плечі від відчуття довгоочікуваного безпечного порятунку та полегшення. Чоловік лагідно усміхнувся, повільно дістав із нагрудної кишені форми блискучий металевий армійський жетон і обережно простягнув його малому.
— Це тепер твоє, козаче, тримай міцно, — тихо мовив він малюку. — Це для того, щоб ти завжди знав і пам’ятав: у тебе тепер є сильний і надійний захисник, який нікому не дасть вас образити.
Маленький Максимчик, не випускаючи мамину руку, обережно взяв пальчиками блискучий шматочок металу і вперше щиро, довірливо посміхнувся новому татові.
Усю свою законну відпустку Максим провів поруч із Катериною та їхнім маленьким сином у тому самому віддаленому селищі на Миколаївщині, неподалік Тилігульського лиману. Він не відходив від них ні на єдиний крок, щомиті намагаючись компенсувати кожну втрачену через злу долю хвилину і огорнути їх максимальною турботою.
Насамперед чоловік із властивою йому військовою рішучістю та господарським хистом заповзявся капітально облаштовувати їхнє стареньке, ветхе житло. Він власноруч, не покладаючи рук, перекрив дірявий дах хатини, повністю відремонтував стару піч, що безбожно диміла, та замовив для родини цілу вантажівку колотих твердих дров на майбутню зиму.
Паралельно десантник негайно та серйозно взявся за порятунок здоров’я пані Ольги. Максим особисто домовився про госпіталізацію з керівництвом провідного приватного госпіталю «Євро-Медікал», повністю оплатив усі дорогі комплексні обстеження і закупив найсучасніші ефективні препарати, щоб літня жінка змогла якнайшвидше відновитися після важкого інсульту.
Її втомлені очі щоразу наповнювалися слізьми глибокої, німої вдячності, коли вона спостерігала за цим змужнілим, надійним рятівником своєї доньки. Жінка розуміла, що в їхнє життя нарешті повернувся справжній захисник.
Одного тихого й теплого вечора, коли вони вдвох сиділи на дерев’яній лавочці біля хати під шум лиману, Катя мовчки винесла з кімнати пожовклий від часу паперовий конверт. На ньому була акуратно наклеєна поштова марка, але адреса військової частини так і залишилася недописаною ручкою. Вона тремтячими від хвилювання руками простягнула це послання Максиму.
Чоловік обережно відкрив конверт, дістав паперовий аркуш, щільно списаний дрібним, до болю знайомим дівочим почерком, і почав повільно читати.
«Мій коханий Максе, — зверталася до нього Катя в перших рядках. — Я ніколи в житті не думала, що буду писати тобі ось такого листа, якого ти, можливо, ніколи й не прочитаєш. Мені неймовірно страшно, мені нестерпно боляче від тієї чорної, дикої несправедливості, що раптово звалилася на мої плечі. Але я хочу, щоб ти знав найголовніше за будь-яких обставин: я кохаю і кохатиму тільки тебе одного».
Десантник читав ці слова, і в нього буквально перехоплювало подих від кожної виведеної чорнилом літери, а серце калатало в грудях.
«Усе те жахливе та брудне, що сталося в моєму житті за останні тижні, я не можу тобі зараз детально пояснити через телефон. Але, благаю тебе усім серцем, вір мені — моє серце назавжди належить лише тобі одному і нікому більше. Я свято обіцяла дочекатися тебе з армії на пероні вокзалу, і я обов’язково буду чекати, незважаючи на всі страшні перешкоди та людську підлість. Ти — моя єдина сила, моя надія і мій єдиний сенс жити далі на цьому світі».
Після того, як Максим мовчки дочитав ці зворушливі до глибини душі рядки, Катерина тихо додала, що так і не наважилася тоді відправити цей останній крик своєї зраненої душі. Вона панічно боялася, що під впливом страшних обставин та наклепів він просто не повірить їй і жорстоко відкине її почуття. Проте у самісінькій глибині свого серця дівчина щосекунди вірила, що справедливість існує і доля обов’язково знову зведе їхні життєві шляхи разом.
За тиждень до офіційного закінчення його військової відпустки вони нарешті офіційно стали чоловіком і дружиною перед законом. Без жодних пишних чи гучних урочистостей, без дорогих ресторанів, лімузинів та білої сукні — лише вони вдвох у скромному приміщенні місцевого сільського РАЦСу, міцно тримаючись за руки.
Максим міцно поцілував дружину і твердо пообіцяв, що справжнє, велике і гучне весілля на березі моря в них обов’язково буде трохи згодом. Того ж дня він офіційно і з гордістю визнав своє батьківство, подарувавши маленькому Максимчику своє прізвище та повний юридичний захист.
Повернувшись до рідної Одеси всього на кілька днів перед безпосереднім від’їздом у свою військову частину, юнак цілеспрямовано попрямував до батьківської квартири. Він чітко знав, що мусить особисто поставити жирну і безкомпромісну крапку в цій тривалій болючій історії.
Зайшовши у просторий, розкішний передпокій квартири в самому центрі міста, він навіть не став знімати своє брудне армійське взуття. Максим прямо з порога, дивлячись в очі батькам, висловив усе, що думав про їхній нищівний, підлий вчинок.
Валентина Іванівна спочатку миттєво зблідла, як біла стіна, а потім почала театрально плакати, заламувати руки і гарячково виправдовуватися перед сином. Вона вперто, мов заведена, твердила свою завчену чиновницьку мантру про те, що діяла виключно заради його власного блага, успішної кар’єри та світлого, заможного майбутнього з Крістіною.
Батько ж, Аркадій Львович, сидів поруч на кухні, низько опустивши свою посивілу голову в підлогу, і традиційно пригнічено мовчав, не намагаючись втручатися.
Максим лише різко, зневажливо змахнув рукою в повітрі, миттєво зупиняючи цей фальшивий та отруйний потік материнських сліз.
— Мамо, ти хоч на одну єдину секунду своїм розумом усвідомлюєш, що саме ти накоїла? — крижаним, страшним тоном промовив він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти власними руками ледь повністю не знищила мою родину, моє життя і моє щастя. Це ж ти все цинічно підлаштувала з тим мерзотником Кирилом, скориставшись безпорадним станом молодої дівчини. Але запам’ятай раз і назавжди: ми з Катею тепер законне подружжя, а в селищі підростає мій рідний син, твій єдиний онук!
Жінка миттєво схопилася рукою за серце, демонстративно шукаючи на столі рятівні пігулки, але син у цю хвилину був абсолютно невблаганний до її театральних жестів.
— Ти вчинила максимально ницо і підло, перейшовши абсолютно всі мислимі межі людської моралі та людяності. Невже твої чиновницькі амбіції варті того, що твоя невістка з моїм крихітним сином через тебе жебракували на пероні вокзалу?! — гнівно гримнув він на всю квартиру. — Віднині більше ноги моєї ніколи не буде у вашому домі. З вами, дорогі батьки, я на цьому прощаюся назавжди. Знати вас більше не хочу.
З цими важкими, остаточними словами він різко розвернувся і вийшов геть, гучно грюкнувши масивними вхідними дверима розкішного помешкання. Чоловік чудово розумів, що сказав усе це в стані сильного афекту та праведного гніву, але тепер дійсно мав твердий намір назавжди викреслити цих людей зі свого нового життя.
Через кілька днів Максим за допомогою своїх армійських друзів нарешті вистежив і свого колишнього приятеля Кирила. Зустріч відбулася на задньому дворі великого, похмурого гаражного кооперативу на столичній околиці Одеси, в районі Tairova.
Побачивши прямо перед собою кремезного, загартованого роками служби десантника в камуфляжі, мажор Кирило миттєво зблід, а його коліна зрадницьки та сильно затряслися від дикого страху.
— Як ти міг ось так жорстоко, цинічно і підло вчинити з безпорадною Катею? — глухо, ледь стримуючи шалену лють у кулаках, запитав Максим, повільно наступаючи на зрадника. — Ти ж чудово знав, що мы кохаємо одне одного зі школи. Ти ж, покидьку, називав себе моїм найкращим другом!
Кирило, остаточно втративши бодай якісь залишки чоловічої гідності, жалюгідно вщулився спиною в стару цегляну стіну гаража. Він почав зі сльозами благати про пощаду, закриваючи обличчя руками від страху перед неминучим важким ударом.