Натовп навколо продовжував гомоніти, але тональність цього гомону змінилася. Десь позаду чулися уривки тривожних фраз: «Що з нею?», «Може, вона чимось хвора?», «Де поліція, чого вони просто стоять?».
Раптом Рей знову гавкнув — коротко, наказово. Дві інші вівчарки миттєво відреагували на сигнал ватажка. Вони трохи змістилися, ще більше звужуючи своє живе кільце. Тепер Віктору стало остаточно ясно: вони не намагалися затримати дитину чи обмежити її рухи. Вони закривали її собою.
Пульс Захарченка прискорився. Він вмів читати поведінку свого напарника як відкриту книгу. І зараз він бачив у його темних очах суміш інстинктивного страху та беззаперечного обов’язку. Рей реагував не на дівчинку. Він реагував заради неї. Щось поруч із нею, або безпосередньо на ній, змусило спрацювати їхні найглибші рефлекси.
Віктор трохи присів. Він швидким поглядом просканував усе навколо: покинуті біля колон валізи, урни для сміття, інформаційну стійку. Нічого підозрілого.
І тут вуха Рея злетіли вгору. Його велика голова різко повернулася до плюшевого ведмедя, якого дитина продовжувала стискати обома руками. У грудях собаки зародилося нове, ще глибше гарчання, яке вібрувало так сильно, що, здавалося, віддавалося в мармуровій підлозі.
Віктор відчув, як під важким розвантажувальним жилетом по спині покотився холодний піт. Що б там не привернуло увагу пса, воно було заховане всередині цієї дитячої іграшки.
Напруга в холі луснула наступної миті. Коли Рей зробив різкий рух мордою в бік іграшки, натовп не витримав. Жінка, що стояла найближче, скрикнула і позадкувала, перечепившись через власну сумку. Це стало спусковим гачком. Люди з криками кинулися врозтіч до виходів і ескалаторів. Пластикові колеса валіз гуркотіли по підлозі, хтось випустив паперовий стаканчик, і гаряча кава темною плямою розтеклася по світлому каменю. Відлуння величезного Південного вокзалу багаторазово підсилило цей хаос.
— Усім покинути хол! Відійти на безпечну відстань! — на повний голос закричав Сашко, допомагаючи вокзальним охоронцям відтісняти людей.
Віктор миттєво натиснув тангенту рації:
— Черговий, це другий патруль. Терміново викликайте вибухотехніків на перший поверх Південного. Оголошуйте евакуацію. Перекривайте всі входи з площі.
Поки поліцейські відтісняли натовп, утворюючи широке порожнє коло, Віктор обережно опустився на коліна прямо перед дівчинкою. Незважаючи на крики та наростаючий гул сирен поліцейських машин десь надворі, він намагався говорити максимально рівно:
— Сонечко, все добре. Ти в безпеці, чуєш? Ніхто тебе не образить.
Дитина повільно кліпнула. Її тоненький голосок ледь пробився крізь вокзальний шум:
— Вони не злі…
— Я знаю, малечо, — кивнув Віктор.
— Вони… вони просто бояться, — прошепотіла вона, і її нижня губа дрібно затремтіла.
Ці слова вдарили офіцера сильніше за будь-який фізичний удар. Він перевів погляд на Рея. Пес стояв нерухомо, не зводячи очей з плюшевого ведмедя. Те, що відчував його чотирилапий напарник, не було звичайною загрозою.
Сашко обережно підійшов ближче, тримаючи в руках портативний металошукач, який щойно взяв у співробітника безпеки вокзалу.
— Вітю, на вибухівку собаки реагують інакше, — стиха сказав він. — Сенсори б показали хімію. Може, це щось інше?
Віктор похитав головою.
— Ні. Подивися на їхні пози. Вони чекають, що воно спрацює.
Дівчинка шмигнула носом і раптом вимовила:
— Дядя сказав, що так треба…
Віктор миттєво повернувся до неї, намагаючись не видати свого напруження:
— Який дядя, сонечко?
— Той, що біля каси, — схлипнула дитина. — Він забрав мого ведмедика, а потім сказав, що татко просив його полагодити…
Дихання Віктора на мить завмерло.
— Маленька, — він зробив свій голос ще тихішим і простягнув руки відкрито, долонями догори. — Мені потрібно, щоб ти дала мені свою іграшку. Обіцяю, я її не заберу назавжди.
Після довгої, нестерпної паузи дівчинка повільно розтиснула пальці й простягнула йому ведмедя. Щойно іграшка опинилася в руках Віктора, він усе зрозумів. Вона була занадто важкою. Звичайний плюш не може стільки важити. А крізь тонку, затерту тканину на животі іграшки відчувався неприродний, жорсткий холод. Не від вокзального протягу. Це був холод металу.
— Сашо, давай сюди сканер, — коротко скомандував він.
Напарник провів чорним пластиковим рупором приладу над іграшкою. Одразу засвітився червоний індикатор, і пронизливий, безперервний писк розрізав повітря.
— Метал, — зблід Сашко, дивлячись на прилад. — Суцільний контур. Всередині тулуба. Це не просто іграшка, Вітю. Там плата і дроти.