Перш ніж Віктор встиг щось сказати, крізь кордон патрульних, які вже перекрили вхід до холу, прорвався пронизливий жіночий крик.
— Даринко! Донечко!
Усі обернулися. Жінка з розпатланим волоссям відчайдушно відштовхувала поліцейських, намагаючись пробитися до центру залу. Її обличчя було мокрим від сліз.
Рей миттєво зробив крок назустріч. Шерсть на його загривку стала дибки, з пащі вирвалося коротке попереджувальне гарчання. Жінка завмерла, з жахом дивлячись на трьох масивних вівчарок. Але це тривало лише мить. Рей підняв морду, глибоко втягнув повітря і, опустивши голову, просто відступив убік. Його інстинкти спрацювали бездоганно — ця людина не несла загрози, вона належала цій дитині.
— Пропустіть її, — кивнув Віктор патрульним.
Наталя — так звали жінку — впала на коліна прямо на холодний мармур і міцно притиснула до себе дитину. Тільки зараз, опинившись у маминих обіймах, маленька Даринка дозволила собі заплакати. Вона надривно ридала, сховавши обличчя на маминому плечі, а її тонкі пальчики вчепилися в куртку жінки. Віктор тихо видихнув і трохи послабив повідок.
Поки чергові медики вокзалу, які прибігли на виклик, оглядали дитину, Віктор обережно відвів Наталю на кілька кроків убік. Жінка все ще дрібно тремтіла, не зводячи очей з доньки. Даринка сиділа на стільці біля медпрацівниці, а Рей влаштувався поруч, поклавши свою важку голову прямо дівчинці на коліна.
— Пані Наталю, — голос Віктора був тихим, але зосередженим. — Ми знайшли дещо всередині іграшки вашої доньки. Ви знаєте, звідки в неї цей ведмідь?
Жінка миттєво зблідла. Здавалося, з її обличчя зникли останні краплі крові.
— Це… її улюблений. Тато подарував. Ще до того, як… — вона судомно втягнула повітря, не в змозі закінчити фразу.
— До того, як що? — м’яко, але наполегливо перепитав кінолог.
Голос Наталі зірвався на хрипкий шепіт:
— До того, як він загинув. Мій чоловік, Андрій… він працював інженером. Закритий інститут. Розробляв системи шифрування. Кілька місяців тому він був дуже напружений, сказав, що знайшов якусь діру в системі. Витік даних. Він хотів передати звіт у міністерство… але не встиг. Його машина злетіла з траси під Києвом. Слідчий сказав, що відмовили гальма. Нещасний випадок…
Віктор відчув, як потилицею пробіг холод. Це вже не було схоже на випадковий кримінал на вокзалі.
— Ви помічали щось дивне останнім часом? — запитав Сашко, який стояв поруч і чув усю розмову.
Наталя відчайдушно закивала:
— Після похорону за нами почали стежити. Темні машини біля під’їзду. Дзвінки вночі з прихованих номерів. Я думала, що просто божеволію від нервів. Сьогодні ми мали сісти на львівський поїзд, а звідти — до родичів за кордон, щоб дитина хоч трохи відпочила. Я на хвилину відійшла до каси роздрукувати квитки. Даринка сказала, що до неї підійшов якийсь чоловік і запропонував зашити ведмедика, бо там розійшовся шов… Я думала, це просто вокзальний злодій.
Їхню розмову перервав підхід старшого вибухотехнічної групи. Чоловік у важкому захисному костюмі зняв шолом і витер спітніле чоло. У руках він тримав невеликий планшет.
— Вітю, тобі треба на це глянути, — звернувся він до Захарченка. — Ми акуратно розкрили іграшку. Це не вибухівка.
Віктор насупився:
— А що тоді?
— Передавач, — експерт показав на екран. — Військового зразка, з автономним живленням. Він працював як ретранслятор. Ми перехопили частину пакетів даних. Хтось використовував цей чіп, щоб підключатися до закритих мереж. Схоже, чоловік цієї жінки встиг сховати якісь цифрові ключі прямо в іграшці дитини. А ці люди намагалися їх витягти дистанційно, тримаючи дівчинку в полі зору своїх сканерів тут, у залі.
Усвідомлення того, що сталося, накрило всіх присутніх. Собаки відчули сигнал цього надпотужного передавача задовго до того, як його зафіксувала б будь-яка вокзальна апаратура. Їхні інстинкти зірвали масштабну операцію з викрадення даних.
Раптом Рей різко підняв голову. Його вуха знову стали торчма. Пес залишив Даринку, зробив кілька швидких кроків до величезного панорамного вікна Південного вокзалу й завмер. З його грудей знову вирвалося те саме низьке, вібруюче гарчання.
Віктор миттєво опинився поруч із напарником, вдивляючись крізь товсте скло. На службовій парковці, одразу за зоною таксі, стояв непримітний чорний мікроавтобус із наглухо затонованими вікнами. Двигун працював.
— Сашо! — різко кинув Захарченко. — Чорний фургон на нижній парковці! Це вони!
Зрозумівши, що їх викрито, водій мікроавтобуса різко вдарив по газах. Машина рвонула з місця, збиваючи пластиковий конус огородження.