Поки поліцейські спецпризначенці блискавично, але без зайвої паніки відтісняли натовп за межі транзитної зони, утворюючи широкий периметр безпеки, лікарі швидкої допомоги вже розгортали свої валізки.
Максим обережно відвів Олену з дитиною у безпечний куток за масивною бетонною колоною, подалі від епіцентру подій та об’єктивів камер смартфонів. Жінка все ще сильно тремтіла. Її пальці з побілілими кісточками судомно вчепилися в курточку доньки, немов вона боялася, що Солю знову заберуть.
Дівчинка, здавалося, нарешті відпустила свою внутрішню пружину. Вона сиділа на медичному стільці, оповита спеціальною блискучою термоковдрою, і тихо сопла, витираючи кулачком залишки сліз.
Грім, ігноруючи весь хаос навколо, не відходив від маленької ні на крок. Величезний службовий пес просто підійшов і поклав свою важку, гарячу голову прямо їй на коліна. Він працював зараз як найкращий у світі пухнастий антидепресант, рівномірно дихаючи і зігріваючи дитину своїм теплом.
— Пані Олено, — голос Максима звучав максимально м’яко, але в його очах читалася сталева, професійна зосередженість. — Мені потрібно, щоб ви мене зараз дуже уважно вислухали.
Жінка здригнулася і підняла на нього червоні, повні сліз очі.
— Наші техніки знайшли дещо небезпечне всередині іграшки вашої доньки, — продовжив інспектор, підбираючи кожне слово. — Ви знаєте, звідки у Солі цей ведмідь? Як давно він у неї?
Олена миттєво зблідла. Здавалося, з її обличчя зникли останні краплі крові, залишивши лише сіру, моторошну маску абсолютного виснаження.
— Це… це її найулюбленіша іграшка, — голос жінки зірвався на хрипкий, надламаний шепіт. — Її подарував тато. Ще до того, як…
Вона запнулася, судомно ковтаючи сухе повітря, немов саме лише згадування тих подій завдавало їй нестерпного фізичного болю.
— До того, як що? — обережно, але наполегливо натиснув Максим. Він розумів, що саме в цій недомовленій фразі криється ключ до розгадки всього жаху.
Олена заплющила очі. По її блідій щоці скотилася самотня, важка сльоза.
— До того, як він загинув, — видихнула вона, і це слово впало між ними, як камінь.
Максим внутрішньо напружився, але промовчав, даючи жінці можливість виговоритися.
— Мій чоловік, Андрій, був надзвичайно талановитим архітектором баз даних, — жінка перевела подих, сильніше притискаючи до себе Солю. — Він працював старшим інженером з кібербезпеки у великій корпорації, яка обслуговує міжнародні дата-центри. Вони розробляли новітні протоколи шифрування комерційної та банківської інформації.
Лейтенант Коваль, який стояв поруч, тихо увімкнув службовий диктофон.
— Кілька місяців тому Андрій став дуже нервовим, пригніченим, — продовжила Олена, дивлячись кудись у порожнечу. — Він сказав мені по секрету, що знайшов критичну вразливість у новій системі, яку готували до масштабного запуску. Хтось із топ-менеджменту навмисно залишив «бекдор» — програмну шпарину для непомітного викачування колосальних обсягів фінансових даних.
— Він повідомив про це керівництво? Чи звернувся до поліції? — тихо запитав лейтенант.
— Він зібрав усі докази і хотів передати звіт незалежним аудиторам, — Олена відчайдушно похитала головою, і в її очах спалахнув пекучий біль. — Але не встиг. Його машина злетіла з траси на абсолютно рівній дорозі під Вишгородом. У поліції просто розвели руками. Сказали, що це трагічний збіг обставин. Відмовили гальма, не впорався з керуванням…
Яровенко відчув, як по спині пробіг крижаний холод. Збігів не буває. У їхній професії такі випадковості завжди мають конкретні імена, посади та дуже брудні мотиви.
— Але ви з самого початку не повірили в цю офіційну версію? — інспектор не зводив очей зі співрозмовниці.
— За тиждень після похорону почалося справжнє пекло, — жінка перейшла на ледь чутний, параноїдальний шепіт, нервово озираючись. — Я почала помічати темні машини біля нашого будинку. Хтось постійно дзвонив уночі і мовчав у слухавку. Я кілька разів ловила на собі чужі погляди в супермаркеті. Я думала, що просто божеволію від горя. Що в мене параноя.
Вона турботливо поправила термоковдру на плечах доньки, погладивши її по світлому волоссю.
— Сьогодні ми мали летіти до моєї рідної сестри в Європу. Я хотіла втекти, змінити обстановку, дати Солі хоч трохи відпочити від сліз, — продовжила Олена, і її голос знову зірвався. — Поки я оформлювала багаж біля стійки, до доньки підійшов якийсь чоловік у темному пальті.
Жінка раптом закрила обличчя руками, здригаючись від ридань, які неможливо було зупинити.
— Соля сказала, що цей дядя запропонував зашити ведмедика, бо там розійшовся шов на спинці. Він забрав іграшку буквально на дві хвилини. Я ж… я ж бачила його краєм ока! Я думала, це просто привітний мандрівник, який вирішив розважити дитину! Як я могла бути такою сліпою, такою дурною матір’ю?!
— Вони використали вашу дитину як живий контейнер для спеціальної апаратури, — процідив крізь зуби Денис Коваль, ледь стримуючи лють. — Бездушні покидьки. Вони знали, що ви втікаєте з країни.
У цей момент до їхнього імпровізованого укриття швидким кроком підійшов старший групи технічної експертизи. Він стягнув із голови важкий захисний шолом, витираючи спітніле чоло рукавом тактичної куртки. У його руках був захищений службовий планшет, екран якого ряснів складними діаграмами.
— Командире, вам треба терміново на це подивитися, — експерт звернувся до Максима, кинувши дуже похмурий погляд на залишки плюшевої іграшки, що лежала в герметичному прозорому боксі неподалік.
— Доповідай суть. Тільки без складної термінології, — жорстко наказав Яровенко.
— Ми акуратно розкрили тулушку, нейтралізувавши блок живлення, — почав спеціаліст, понизивши голос. — Це не просто жучок для прослуховування. Це високотехнологічний ретранслятор. Автономна станція передачі даних.
Максим нахмурився, намагаючись скласти пазл.
— Вони що, просто відстежували їхню локацію через GPS?
— Набагато гірше, — експерт похитав головою, розширюючи графік на екрані планшета. — Пристрій працював як бездротовий міст. Схоже, чоловік цієї жінки перед своєю смертю встиг сховати в іграшку доньки мікрочіп із тими самими вкраденими ключами шифрування та доказами злочину корпорації. Ведмідь був його єдиною страховкою. Ніхто б ніколи не додумався шукати мільярдні секрети у старій плюшевій іграшці.
Експерт зробив коротку паузу, даючи інформації осісти в головах поліцейських.
— А ці люди, — продовжив він, вказуючи на вікно, — підкинули свій ретранслятор прямо в іграшку, щоб зламати чіп і непомітно викачати всі бази даних на свої сервери просто тут, у залі очікування. Вони змушені були тримати дитину в радіусі дії своїх локальних сканерів. А той тепловий елемент… це був механізм замітання слідів. Якби хтось спробував розібрати іграшку непрофесійно, або якби час очікування вийшов, капсула б луснула. Це не класичний вибух, командире. Це миттєве термічне розплавлення носія з викидом густого токсичного диму, здатного отруїти половину терміналу.
Усвідомлення колосального масштабу того, що сталося, накрило всіх присутніх, мов крижана хвиля.
Собаки відчули специфічний хімічний запах розігрітої плати та токсичної нестабільності капсули задовго до того, як будь-яка надсучасна апаратура аеропорту змогла б зафіксувати аномалію. Їхні бездоганні, відточені еволюцією та сотнями годин тренувань інстинкти спрацювали ідеально. Вони врятували не лише маленьку дівчинку від смертельного отруєння, але й запобігли масштабній катастрофі та втраті критично важливих доказів.
Максим подивився на Грома, який усе ще спокійно грів Солю, з невимовною, глибокою вдячністю. Цей пес сьогодні став справжнім янголом-охоронцем.
Але раптом Грім різко підняв голову.
Його вуха знову стали торчма, немов локатори, вловлюючи ледь чутну вібрацію, недоступну людському вуху. Пес миттєво залишив дитину. Він стрімко зробив кілька великих кроків до величезного панорамного вікна терміналу і завмер, напруживши кожен м’яз свого тіла.
З його масивних грудей знову вирвалося те саме низьке, глухе гарчання, яке сигналізувало про відкриту ціль.
Максим миттєво опинився поруч із напарником, вдивляючись крізь товсте, броньоване скло на залиту сонцем вулицю.
Там, на службовій асфальтованій дорозі біля самої злітно-посадкової смуги, просто за металевою сіткою технічного периметра, стояв непримітний чорний мікроавтобус. Він мав наглухо затоновані вікна, на його кузові не було жодних логотипів, а номери були намертво заліплені брудом. І найголовніше — його двигун працював на високих обертах, викидаючи з вихлопної труби сизуватий дим. Вони були готові зірватися з місця в будь-яку секунду.
— Денисе! — різко, як постріл, крикнув Яровенко, вказуючи рукою на скло. — Чорний фургон біля сьомого технічного сектора! Це вони! Вони пасуть процес викачування прямо звідти!