Зрозумівши, що їхнє ідеальне укриття викрито, водій мікроавтобуса миттєво вдарив по газах. Важка машина з хижим вереском лисих шин зірвалася з місця. З-під задніх коліс вирвався сніп іскор та густа хмара сизого пилу, коли фургон різко вивернув на вузьку технічну дорогу, що вела до запасного виїзду на Бориспільську трасу.
— Усім вільним екіпажам! — голос Максима зірвався на хрип, коли він майже прокричав у рацію, не відриваючи погляду від вікна. — Код «Перехоплення»! Чорний фургон без номерів проривається до східного КПП! Залучайте групу швидкого реагування!
За лічені секунди територія навколо аеропорту перетворилася на сцену з динамічного екшену, але ставки в ньому були абсолютно реальними. Тишу осіннього ранку розрізало багатоголосе виття сирен. Три екіпажі патрульної поліції з увімкненими проблисковими маячками зірвалися з місця, відрізаючи фургону шляхи до відступу.
Одночасно з цим у небі почувся потужний, ритмічний гуркіт лопатей. Поліцейський гелікоптер, який патрулював повітряний простір неподалік, різко змінив курс. Він завис над утікачами, наче хижий птах, і сліпучо-білий промінь його пошукового прожектора врізався в дах чорного мікроавтобуса, не залишаючи зловмисникам жодного шансу розчинитися в ранковому тумані.
Погоня неслася технічною смугою на шаленій швидкості. Раптом задні дверцята фургона розчахнулися. Один із підозрюваних у темній масці висунувся назовні і жбурнув під колеса найближчої патрульної Toyota якийсь важкий металевий циліндр.
Пролунав глухий удар об асфальт. Із циліндра миттєво вирвалася стіна неймовірно густого, їдкого білого диму, доповнена серією потужних стробоскопічних спалахів. Це була професійна тактична завіса, покликана повністю засліпити водіїв.
Поліцейському екіпажу довелося вдарити по гальмах і різко вильнути на узбіччя. Машина дивом уникнула зіткнення з бетонним відбійником, здійнявши стовп сухого листя та пилу. Фургон отримав кілька дорогоцінних секунд фори, стрімко наближаючись до відчинених воріт.
— Застосувати засоби примусової зупинки! Не дати їм вийти на трасу! — пролунав у радіоефірі холодний, беземоційний наказ командира спецпідрозділу.
Два важкі, броньовані позашляховики спецназу блискавично вилетіли з-за повороту, перерізаючи шлях до втечі. Бійці діяли з математичною точністю. Вони розгорнули поперек асфальту широку стрічку зі сталевими шипами рівно за мить до того, як туди долетів чорний мікроавтобус.
Водій фургона відчайдушно вдарив по гальмах, зрозумівши, що опинився в пастці. Але закони фізики були невблаганними. На такій швидкості зупинити важку машину було неможливо. З гучним, моторошним ляскотом передні шини мікроавтобуса розірвалися на шматки.
Машину дико занесло. Фургон кілька разів розкрутило навколо власної осі на дисках, що викрешували фонтани іскор з асфальту. Нарешті, з глухим металевим скреготом, він врізався в масивну бетонну огорожу периметра і завмер, випускаючи з-під капота струмінь білої пари.
Не встиг пил осісти на потрісканий асфальт, як бійці спецпідрозділу вже взяли розбитий транспорт у щільне кільце.
— Двигун заглушити! Руки на панель! Виходити по одному, повільно! — лунали жорсткі, відпрацьовані команди крізь гучномовець. На авто дивилися десятки чорних стволів.
Бокові дверцята зі скрипом відчинилися. Водій, хитаючись і тримаючись за забиту голову, вивалився з кабіни. Але замість того, щоб підняти руки вгору, він раптом відштовхнувся від дверцят і з несподіваною спритністю рвонув у бік густої соснової лісосмуги, що починалася відразу за огорожею.
— Вулкан, брати! — пролунала коротка, мов постріл, команда одного з кінологів.
З відчинених дверей поліцейського позашляховика, мов випущена з арбалета стріла, вилетіла величезна німецька вівчарка. Пес на прізвисько Вулкан, колега Грома, перетнув відстань до втікача за лічені секунди. Його рухи були сповнені первозданної грації та нестримної кінетичної енергії.
Це був точний, бездоганно відпрацьований стрибок. Вулкан збив чоловіка з ніг єдиним ударом могутніх лап у спину. Жодної крові, жодної зайвої агресії чи рваних ран. Пес застосував класичне, професійне захоплення за товстий рукав куртки, намертво притискаючи підозрюваного до землі своєю вагою.
Чоловік навіть не намагався пручатися. Він лише важко дихав, уткнувшись обличчям у пожовклу траву, коли на його зап’ястях з холодним металевим клацанням зійшлися сталеві кайданки. Другого зловмисника спецпризначенці витягли з салону без жодного спротиву.
Коли слідчо-оперативна група розпочала первинний огляд розбитого мікроавтобуса, масштаб злочину став остаточно зрозумілим. Увесь задній відсік був переобладнаний під мобільний хакерський центр. На столах були закріплені захищені ноутбуки, масиви накопичувачів та потужні антени-спрямовувачі.
У речовому ящику знайшли кілька комплектів підроблених паспортів європейських країн, пачки готівки і, що найстрашніше, товсту папку з роздрукованими фотографіями. На знімках були Олена, маленька Соломійка та покійний Андрій. Фотографії були зроблені приховано: біля дитячого садочка, на парковці супермаркету, біля під’їзду їхнього будинку. Кожен знімок супроводжувався детальним розкладом і таймінгами. Це була глибоко законспірована, високопрофесійна мережа кібершпигунів. І її вдалося повністю знищити лише завдяки інстинктам одного собаки.
Тим часом у транзитній зоні терміналу поступово відновлювався порядок. Тривожні червоні стробоскопи на стелі згасли, виття сирен змінилося на звичні оголошення диспетчерів. Густа, липка напруга, що висіла в повітрі останні півгодини, змінилася на відчуття глибокого, майже фізичного полегшення.
Олена все ще сиділа за бетонною колоною, міцно притискаючи до себе Солю. Обличчя жінки було мокрим від сліз, але тепер це були сльози абсолютного катарсису. Вона знала, що кошмар, який переслідував її родину від дня загибелі чоловіка, нарешті закінчився.
Дівчинка, яка повністю відійшла від шокового стану, обережно вивільнилася з маминих обіймів. Вона подивилася на поліцейських собак, які вже зняли своє захисне кільце і розслаблено сиділи поруч зі своїми провідниками.
Грім, зрозумівши, що хімічна та фізична загроза остаточно ліквідована, повільно наблизився до дитини. Його рухи були напрочуд обережними. Величезний хижак, здатний перекусити навпіл бейсбольну биту, опустив свою велику голову, делікатно обнюхав повітря навколо дівчинки і дуже ніжно, майже невагомо, ткнувся мокрим чорним носом у її маленьку долоньку.
Соля смішно зморщила носик, кліпнула своїми великими очима, а потім дзвінко, щиро засміялася.
Цей чистий, безпосередній дитячий сміх став найпрекраснішим звуком, який цей аеропорт чув за весь довгий, виснажливий ранок. Він прорізав тишу, немов сонячний промінь — грозову хмару.
Дівчинка простягнула свої худенькі рученята і міцно обійняла могутню шию вівчарки.
— Ти мій самий-самий хороший хлопчик, — прошепотіла вона, довірливо зариваючись обличчям у густу, жорстку шерсть Грома. — Мій захисник.
Пес завмер, прикривши очі. Він дозволяв дитині робити з собою все що завгодно, ніби абсолютно чітко розумів кожне її слово. Інші собаки підрозділу також повністю розслабилися: хтось потягнувся, хтось ліг на прохолодну гранітну плитку, привітно помахуючи хвостами і спостерігаючи за своїм ватажком.
Люди навколо — пасажири, яким дозволили вийти з укриттів, працівники клінінгових служб, баристи з кав’ярень, поліцейські — мовчки спостерігали за цією сценою. Раптом один із туристів несміливо почав плескати в долоні. До нього миттєво приєднався охоронець. Потім іще один пасажир.
За лічені секунди весь величезний термінал буквально вибухнув бурхливими, щирими оплесками. Люди аплодували, не стримуючи емоцій. Дехто витирав сльози. Вони аплодували не сучасним сканерам, не бронежилетам і не гучним наказам. Вони дякували чотирилапим героям, які своїм неймовірним чуттям і безмежною відданістю щойно зупинили непоправну трагедію.