Старенький дизельний двигун позашляховика надривно заревів на межі своїх можливостей, коли Олексій різко викрутив кермо праворуч і влетів на розбиту ґрунтову дорогу, що вела безпосередньо до території лісопилки. Густа глина вилками розліталася з-під важких коліс, а лобове скло вмить затягнуло щільною сірою плівкою бруду. Олексій навіть не витрачав часу на те, щоб увімкнути двірники. Його погляд був намертво прикутий до жирного, чорного стовпа диму, який брудною кляксою піднімався над верхівками вікових поліських сосен, застилаючи собою бліде ранкове небо Житомирщини.
Полісся навколо здавалося мертвенно-тихим, наче сама природа затамувала подих в очікуванні неминучої біди. Олексій із силою вдавив педаль гальма. Машину юзом понесло по мокрій ковзкій глині, ледве не знісши покошений дерев’яний стовп біля в’їзду.
Те, що він побачив, змусило його серце стиснутися від люті: важкі ворота з товстого металопрофілю, які вони з мужиками ставили минулого літа, були вибиті з коренем. Важкі сталеві петлі вирвало разом із бетонними шматками опорних стовпів. Метал понівечило так, ніби в нього на повному ходу втаранився гружений лісовоз.
Олексій вискочив із кабіни ще до того, як позашляховик остаточно зупинився. Ранкове повітря було густим, гарячим і обпікало легені. Навколо пахло горілою гумою, розплавленою проводкою та їдким, гірким чадом тліючої сирої древесины. Горіла головна побутівка охорони та великий дерев’яний навіс, під яким ховали головний дизель-генератор підприємства. Язики полум’я жадібно злизували сухі соснові дошки обшивки, з тріском пожираючи все те, у що Олексій вклав останні два роки свого життя.
Навколо згарища в паніці металися його робітники. Мужики з обличчями, чорними від кіптяви та сажі, судорожно тягали відра з водою з пожежної водойми, закидали вогонь мокрим брезентом і піском. Їхні рухи були смиканими, хаотичними. Олексій як досвідчений військовий миттєво зрозумів: це був не просто пожежний аврал. Це був первісний, липкий страх, який вирвався назовні й тепер повністю керував їхніми тілами.
Він кинувся до них на ходу, скидаючи промаслену куртку. Без зайвих криків, без панічних запитань. На війні він засвоїв головне правило: паніка командира — це миттєва смерть підрозділу. Якщо почнеш кричати, люди зламаються остаточно. Олексій перехопив у наляканого хлопчини важку совкову лопату і почав впевнено, ритмічно закидати сирою землею основне вогнище біля паливного баку генератора. Якщо б вогонь дістався до дизеля, від усієї лісопилки залишилася б лише випалена воронка в землі.
Вони боролися з вогнем майже годину. Кожна секунда розтягувалася в нескінченність, дим виїдав очі до сліз, змушуючи кашляти до нудоти. Проте ніхто з мужиків не відступив. Нарешті полум’я здалося, перетворившись на шипляче, брудне попелище, що плювалося в небо їдким сизим паром.
Олексій оперся на держак лопати, важко й переривчасто дихаючи. Руки дрібно ходили ходуном від колосального перенапруження. Навколо нього мовчки стояли його люди. П’ятнадцять міцних українських чоловіків, які все життя провели на важкій лісовій роботі й звикли до будь-яких лютих морозів та каторжної праці. Але зараз у їхніх очах Олексій бачив те, чого не бачив ніколи раніше — порожнечу та повну обреченість.
До нього підійшов Степан, їхній нічний сторож. Чоловікові вже перевалило за шістдесят — міцний старий ковальської статури, який пройшов сувору життєву школу. Зараз він виглядав так, ніби за одну цю ніч постарів ще на десять років. Його ватяна робоча куртка була пропалена в кількох місцях, а на правій скулі запеклася темна кров від глибокого розсічення. Старий важко сглотнув, витираючи брудною, чорною від сажі долонею піт із чола.
— Їх було семеро, Олексію… — голос Степана здригнувся, зриваючись на хрипкий шепіт. — Прикотили на двох машинах без номерів. Протаранили ворота з розгону, вискочили з металевими монтировками та бейсбольними бітами. Мене одразу прикладом автомата в вісок осадили на землю, щоб не рипався. Потім дістали каністри. Бензин лили прямо на стіни, не криючись. І сміялися, негідники. Один, лисий такий, підійшов до мене, коли я в багнюці лежав, присів на навпочіпки і каже прямо в обличчя: «Передай своєму старшому — це останнє китайське попередження. Завтра приїдемо не лякати. Завтра приїдемо хоронити».
Степан замовк, безпорадно опустивши очі в землю. Олексій дивився на тліючі руїни побутівки, на понівечений метал воріт, на брудні калюжі води, змішані з попелом. Крук не став тягнути час. Звістка про те, що якийсь затятий ветеран уклав трьох його елітних бійців у придорожній колибі, долетіла до кримінального авторитета швидше за вітер. І Крук відповів так, як завжди відповідають хижаки, чию територію або авторитет посміли публічно оспорити — демонстративно, жорстоко і максимально підло.
Олексій зібрав усіх мужиків у головному ангарі. Всередині було холодно, пахло свіжою тирсою, дубовою корою та машинним маслом, але головне — тут не було цього ядучого запаху згарища. Мужики стали в щільне коло. Ніхто не проронив ні слова, тишина буквально давила на вуха, перериваючись лише далеким карканням ворон на узліссі.
— Ви всі чудово знаєте, чиїх це рук правочин, — почав Олексій рівним, залізо-спокійним голосом, дивлячись прямо в очі кожному робітнику. — Це люди Крука. І вони прийшли сюди виключно через мене. Я перейшов їм дорогу минулої ночі, захистивши людину.
По натовпу пройшов глухий, тривожний ропіт. Михалич, їхній бригадир — кремезний чоловік із руками завтовшки в добре дубове колодо — важко зітхнув, зняв кепку і зробив крок уперед.
— Олексію, ти мужик правильний, військовий, ми тебе поважаємо, — тихо сказав бригадир, підбираючи слова. — Ми з тобою два роки пліч-о-пліч цей бізнес із попелу діставали. Ти нас із такої ями витягнув, коли місцеве підприємство закрилося, а навколо одне безробіття та пиятика залишалися. Платиш чесно, ставишся як до людей. Але… це Крук, Олексію. Ти взагалі розумієш, хто це такий? Це ж не просто підліткова шпана з сусіднього двору. У нього вся область під каблуком, усе схоплено. У його людей бойові стволи. Їм людину в болоті втопити — що сигарету викурити й не поморщитися. У нас сім’ї, Олексію. Дружини, малі діти, старі батьки. Ми з топорами та бензопилами проти їхніх автоматів не попремо. Нас просто перестріляють тут, як мішені в тирі.
Михалич говорив чисту, страшну правду. Кожне його слово було просякнуте суворою реальністю провінційного життя, де людське життя іноді коштувало дешевше за вживану іномарку. В районі пошепки переказували історію про одного підприємця, який пів року тому категорично відмовився платити людям Крука відсоток від продажу граніту. Ті не стали його вбивати. Вони просто вивезли його в глухий зимовий ліс, роздягли до білизни і прив’язали до дерева на всю ніч. На ранок, коли його випадково знайшли лісники, він був ще живий, але лютий мороз зробив свою справу — чоловік втратив обидві ноги і повністю позбувся розуму. Це було живе, жахливе нагадування для всіх, хто хоч раз задумувався про непокору.
Олексій розумів, що не має жодного морального права вимагати від цих звичайних мирних людей ризикувати своїм здоров’ям чи життям заради його особистих принципів та його власності.
— Я нікого не тримаю, — тихо, але твердо відповів Олексій, не відводячи погляду від бригадира. — Хто вважає за потрібне піти — йдіть прямо зараз. Жодних образ чи дорікань не буде. Я прямо зараз виплачу кожному розрахунок за два місяці вперед із моїх особистих резервів. Ви чесно відпрацювали кожну хвилину. Але я залишаюся тут. Це моя земля. Це мій труд, в який я вклав душу, щоб не збожеволіти після фронту. І я не віддам його банді нікчемних стерв’ятників, які звикли жити за рахунок чужого страху та крові.
Повисла довга, майже болісна пауза. Було чути лише, як холодний вітер зауважує у металевих щілинах старого ангара. Троє молодих робітників, ховаючи очі від сорому, мовчки опустили голови, розвернулися і повільно пішли до виходу з території. Олексій не винив їх — страх за власну родину є найсильнішим природним інстинктом.
Проте дванадцять чоловік залишилися стояти на місці. Михалич гучно сплюнув на бетонну підлогу, потер мозолистий підбородок і хмуро, але з якоюсь дикою гордістю подивився на Олексія.
— Розрахунок він виплатит, ти дивись на нього! — пробурчав бригадир, натягуючи кепку назад на очі. — А ми потім куди підемо, га? Знову сурогат по генделиках глушити від безвиході та тоски? Ні вже, командир. Згорів сарай — гори й хата. Ми з тобою до кінця. Кажи, що робити будемо, як оборону тримати?
Всередині Олексія щось гаряче здригнулося. У цих простих, втомлених від важкого життя людях виявилося більше справжньої, залізобетонної мужності, ніж у всіх кримінальних авторитетах разом узятих. Вони не були професійними солдатами, але вони були готові захищати свій єдиний чесний шматок хліба.
— Дякую, мужики, — коротко сказав Олексій. — Тоді за роботу. Відкритий бій ми програємо одразу — у нас немає вогнепальної зброї, крім пари моїх старих мисливських рушниць. Наша єдина перевага — це ідеальне знання власної території. Лісопилка — це не просто подвір’я, це складний лабіринт із величезних штабелів колод, важкої техніки, глибоких траншей і працюючих механізмів. Ми перетворимо це місце на капкан.
Олексій швидко розставив людей, детально пояснюючи тактику інженерної оборони. Кожен мав знати свій сектор наосліп: кожен поворот, кожен тупик, кожну щілину, куди можна миттєво нирнути в разі небезпеки.