Ближче до полудня, коли робота з підготовки пасток була в самому розпалі, на територію неспішно в’їхав автомобіль. Це був не кортеж із озброєними бойовиками, а всього одна світла, трохи поламана Волга. Машина зупинилася рівно посеред двору. З заднього сидіння спокійно вийшов чоловік у дорогому довгому драповому пальто. Він абсолютно не нагадував рядового бандитського виконавця: акуратна ділова зачіска, дорогий парфум, спокійний і неймовірно цинічний, оцінюючий погляд. Переговорник.
Олексій вийшов йому назустріч, тримаючи в правиці важкий сталевий розводний ключ. Чоловік зупинився за п’ять метрів, зневажливо подивившись на грязюку під своїми чистими шкіряними туфлями.
— Олексій, я правильно розумію? — його голос був м’яким, майже інтелігентним, і від цього здавався ще більш мерзенним та небезпечним. — Мене звати Вадим. Я офіційно представляю інтереси людей, яких ти дуже сильно засмутив минулої ночі в колибі.
— Мені начхати, кого ти там представляєш, — жорстко відрізав Олексій, навіть не уповільнюючи крок. — Даю тобі рівно десять секунд, щоб ти سів назад у свою розвалюху і забрався геть із моєї приватної території. Інакше я розіб’ю цим ключем твої дорогі фари разом із твоїми зубами.
Вадим поблажливо посміхнувся, наче дивився на вередливу дитину.
— Облиш емоції, Олексію. Я приїхав сюди не сваритися. Я приїхав проявити до вас вище милосердя. Мій бос — людина дуже зайнята, але справедлива. Те, що ти зробив із його хлопцями в кафе — це серйозний кримінальний проступок. Те, що ми зробили з твоєю побутівкою сьогодні вранці — це легке, дружнє попередження. Ми можемо завершити цей конфлікт прямо зараз, без зайвої крові та жертв.
Він повільно заліз рукою у внутрішню кишеню пальта і дістав складений вдвоє офіційний аркуш паперу.
— Це договір купівлі-продажу. Твоя лісопилка повністю переходить під наш юридичний контроль. Ми навіть виплатимо тобі певні відступні — символічну суму, якої цілком вистачить на квиток до столиці та пляшку хорошого коньяку в дорогу. Ти просто підписуєш папір, забираєш своїх людей і зникаєш із району. Все залишаються живими, здоровими і щасливими. Просто, юридично красиво і безпечно.
— А якщо я не підпишу цей брудний папірець? — Олексій міцніше перехопив розводний ключ, відчуваючи, як холодний метал буквально впивається в його мозолисту долоню.
Усмішка миттєво зникла з обличчя переговорника. Його погляд став абсолютно скляним, порожнім і безжальним.
— У тебе рівно 24 години, Олексію. Завтра, коли сонце почне сідати за верхівки дерев, цей договір втратить свою силу. Якщо до того моменту територія підприємства не буде повністю порожньою, ми приїдемо знову. Але цього разу ми не будемо вас лякати. Ми не залишимо тут жодної живої душі. Ми спалимо цей ангар разом із вами всередині, а попіл просто розкатаємо важкими бульдозерами. Подумай про своїх роботяг, подумай про себе. Двадцять чотири години. Час пішов.
Він зневажливо кинув зім’яний аркуш паперу прямо в грязюку під ноги Олексію, розвернувся, сів у Волгу і машина швидко виїхала за межі території.
Олексій довго дивився вслід автомобілю, відчуваючи, як усередині його грудей стискається туга, смертоносна пружина. Сутки. У них були рівно корисні сутки, щоб підготувати лісопилку до справжнього повномасштабного штурму. Він нахилився, підняв папірець із багнюки, розірвав його на дрібні шматки і кинув у брудну калюжу.
Наступні години злилися для Олексія та його мужиків у суцільний, виснажливий потік важкої інженерної роботи. Вони повністю завалили всі бічні в’їзди важкими дубовими колодами, створюючи штучні вузькі коридори, в яких жодна бандитська машина не зможе маневрувати. Вони повністю переналаштували систему промислового освітлення так, щоб усе подвір’я залишалося в глибокій тіні, а потужні прожектори в разі увімкнення били прямо в очі нападникам.
Час невблаганно витікав крізь пальці, наче сухий пісок. Небо над Житомирщиною затягнуло важкими свинцевими хмарами, обіцяючи до вечора холодну зливу. Около третьої години дня з боку траси раптово почувся потужний, низький гул дорогого двигуна. Олексій миттєво подав рукою знак мужикам. Робітники за секунду розчинилися за заздалегідь підготовленими укриттями, міцно стискаючи в руках сокири, ломи та ланцюги.
Олексій вийшов на середину подвір’я, готовий зустріти ворога віч-на-віч. Проте у розбиті ворота в’їхав зовсім не бандитський джип «тітушок».
Це був величезний, масивний, вугільно-чорний позашляховик Mercedes-Benz G-Class, який блищав хромом навіть під товстим шаром лісового бруду. А слідом за ним, важко перевалиючись на глибоких вибоїнах, повільно вповзла величезна європейська фура MAN з щільним закритим тентом. Техніка такого колосального рівня та вартості в їхні глухі краї заїжджала вкрай рідко.
Чорний позашляховик зупинився за два метри від Олексія. Важкі двері повільно відчинилися, і на вологу, змішану з попелом землю опустилася витончена жіноча ніжка в дорогому шкіряному чоботі. А слідом з кабіни з’явилася знайома масивна ортопедична трость із темного матового металу.
Це була вона. Та сама таємнича дівчина з придорожньої колиби. При денному світлі вона виглядала ще більш велично та впевнено. В її осанці не залишилося й сліду від тієї уязвимості, яку так підло намагалися висміяти бійці Крука минулої ночі. Вона спокійним, холодним поглядом обвела обвуглені залишки побутівки, забарикадовані колодами проїзди і самого Олексія, який стояв посеред двору в перемазаній мазутом та кіптявою штормівці.
Вікторія зробила кілька повільних, розмірених кроків йому назустріч, впевнено спираючись на свою трость. Її обличчя було абсолютно безпристрасним, і лише чіпкі, неймовірно розумні очі фіксували кожну деталь навколо.
— Я звикла завжди вчасно повертати свої борги, Олексію, — її gлибокий, оксамитовий голос чітко рознісся над затихлою лісопилкою. — Особливо тим рідкісним людям, які захищають інших і нічого не просять взамін.