Віктор поклав слухавку. Накинув куртку і вийшов у темряву.
На вулиці було мінус п’ятнадцять. До лікарні він дійшов пішки за двадцять хвилин. У приймальному відділенні тепло пахло медикаментами. Чергова медсестра за склом підвела очі.
— Соколов Артем, п’ять років. Привезли годину тому. Як він? — запитав Віктор.
— Ви батько? Опікун? — уточнила медсестра.
— Ні.
— Тоді інформацію не надаємо. Тільки законним представникам.
Вона відвернулася до своїх паперів. Віктор мовчки вийшов з корпусу. Але додому не пішов.
Він обійшов будівлю з тильного боку і знайшов вікна кардіологічного відділення на другому поверсі. Світло горіло у трьох із них. Віктор став під стіною, підняв комір куртки і дивився вгору. Він не знав, за яким склом лежить Артем. Він не міг нічим допомогти. Мороз пробирав до кісток, сніг рипів під черевиками, коли він переступав з ноги на ногу. Минула година. Потім друга. Світло у двох вікнах згасло. Залишилося лише одне. Віктор стояв і дивився на цей жовтий квадрат до глибокої ночі, відчуваючи власну безпорадність гостріше, ніж будь-коли в житті.
А за два дні на наступному засіданні суду Захарчук завдала нового удару.
Вона принесла до суду внутрішню інструкцію профільного міністерства. Згідно з нею, дитина з кардіологічним діагнозом могла бути передана лише в ту родину, де усиновлювач має постійну реєстрацію (прописку) і може гарантувати транспортування до медичного закладу за тридцять хвилин. У Віктора, після виходу з в’язниці та втрати квартири, постійної реєстрації не було. Тільки договір оренди.
Суд знову відклали. Адвокат Костюк вийшов із залу похмурий.
— Це внутрішній регламент. Він не має вищої юридичної сили, але суддя не піде проти нього без підстав, — пояснив він. — Вона нас просто виснажує паперами.
Того вечора Віктор уперше уважно перечитав усі відмови Захарчук від початку і до кінця. Він нарешті зрозумів її логіку. Вона не порушувала закон. Вона ідеально використовувала систему. Щойно Віктор закривав одну вимогу, вона методично висувала наступну, створюючи нескінченне коло. Зсередини цієї системи її перемогти було неможливо. Треба було йти вище.
У середу вранці Віктор не пішов на зміну. Він приїхав до районної прокуратури.
Відсидів чергу під кабінетом прокурора району Олександра Приходька. Зайшов усередину. Приходько був кремезним чоловіком із втомленим обличчям. Віктор сів навпроти і виклав усе сухими фактами: є дитина з вадою серця, є два роки спроб усиновлення, і є методичні маніпуляції з підзаконними актами з боку опіки прямо під час судового процесу.
Прокурор уважно вислухав. Взяв копії документів, які приніс Віктор, переглянув дати.
— Це не є прямим злочином, — сказав Приходько, не відриваючи погляду від паперів. — Але зміна вимог під час розгляду справи має ознаки адміністративного тиску на процес. Я можу призначити перевірку. Якщо ми знайдемо порушення процедури, застосування цього регламенту у вашій справі призупинять. Але я нічого не обіцяю. Це бюрократія.
Віктор підвівся. Зібрав свої папери. Підійшов до дверей, узявся за ручку, а потім зупинився.
Він обернувся.
— Олександре Дмитровичу, — голос Віктора прозвучав тихо, але в ньому зникла металева сухість. — Хлопчику шість років. Серце ледве тримає. Рік тому лікарі давали йому рік життя.
Прокурор мовчав, дивлячись на Віктора.
— Я не вимагаю. І я ніколи ні в кого нічого не просив. Ні в тюрмі, ні після неї, — Віктор дивився прокурору просто в очі. — Але зараз я прошу вас. Просто перевірте ці папери. Не затягуйте.
У кабінеті запала тиша. Приходько повільно закрив свою теку і кивнув.
— Я вас почув.
Віктор вийшов на вулицю. Морозне повітря вдарило в обличчя. Він щойно порушив головне правило свого життя. Він попросив. Але, дивна річ, він не відчув ні приниження, ні сорому. Замість цього було відчуття, ніби він нарешті виринув з-під води і зробив перший глибокий вдих.
Увечері він знову прийшов до дитячого будинку. Артем сидів на своєму звичному місці біля вікна, тримаючи на колінах пошарпану книгу казок. Він підняв очі на Віктора, уважно подивився на його обличчя і сказав:
— Ти сьогодні якийсь інший.
— Який? — Віктор сів поруч.
— Не знаю. Наче дуже втомився, але тобі від цього не погано.
Віктор ледь помітно усміхнувся, взяв у малого книгу і відкрив її на закладеній сторінці.