Захарчук мовчки взяла свою теку і вийшла із залу, жодного разу не глянувши в його бік.
У коридорі Костюк міцно потис йому руку і сказав одне слово: «Вітаю». Віктор кивнув. Він вийшов на ґанок суду. Лютневе повітря було гострим, із присмаком диму від сусідньої котельні. Віктор дістав сигарету, покрутив у пальцях і сховав назад до кишені. Курити хотілося нестерпно, але він не запалив. Він просто стояв і дихав.
Їхати по Артема одразу було не можна — попереду чекали ще кілька днів бюрократії: протоколи, акти передачі, підписи. Але Віктор стояв на сходах суду і думав лише про те, як зайде в коридор із потертим лінолеумом і скаже хлопчикові те, про що мовчав усі ці довгі місяці.
Документи оформляли чотири дні. Захарчук на підписання не з’явилася, прислала замість себе молоду заступницю, яка швидко поставила всі печатки і зникла.
Марина Сергіївна збирала речі Артема сама. Віктор стояв у дверях і дивився, як вона акуратно, річ за річчю, складає їх у невеликий пакет. Наче проводжала не в нову родину, а в якусь дуже далеку подорож. Вона вийшла в коридор, простягнула пакет Віктору і тихо сказала:
— Він хороший хлопчик. Він просто звик, що його ніхто не забирає.
Артем уже чекав їх біля дверей. На ньому була синя куртка, заширока в плечах, явно з чужого розміру. В’язану шапку він тримав у руках. Він дивився на Віктора своїм звичним поглядом — без награної радості, без сліз. Як людина, яка давно навчилася не робити завчасних висновків.
Віктор присів перед ним навпочіпки, щоб їхні очі були на одному рівні.
— Готовий?
Артем помовчав.
— А куди ми їдемо?
— Додому.
Хлопчик натягнув шапку — сам, не чекаючи допомоги, — і зробив крок до виходу. Марина Сергіївна тримала для них важкі вхідні двері. Артем пройшов повз неї, раптом зупинився, розвернувся і міцно її обійняв. Швидко, поривчасто, як обіймають ті, хто знає, що треба попрощатися, але не вміє робити це довго. Потім відпустив і вийшов на ґанок.
До квартири Геннадія Павловича на сусідньому масиві йшли пішки. Це займало хвилин п’ятнадцять. Артем ішов поруч і постійно крутив головою. Запитував про все: звідки йде пара над трубою теплотраси, чи далеко до заводу, де плавлять метал. Віктор відповідав чітко й коротко.
На вузькій алеї Артем послизнувся на обмерзлій доріжці. Віктор інстинктивно смикнув його за рукав, втримавши рівновагу. Хлопчик не впав. Він подивився на лід під черевиками, потім на Віктора. Нічого не сказав. Просто перехопив його долоню своєю.
Віктор не одразу зрозумів, що сталося. Лише за кілька кроків усвідомив: мала, тепла рука без рукавиці лежить у його великій, шорсткій від металу долоні. Віктор не відпустив її. Артем теж не прибрав. Вони дійшли так до самого під’їзду.
Квартира зустріла їх звичним теплом. Одна кімната, кухня, вікно у двір. Віктор заздалегідь купив друге ліжко і застелив його синім покривалом. На тумбочці поруч він поклав магніт у формі підкови — той самий, що приніс тоді в лікарню.
Артем зайшов до кімнати, зупинився біля ліжка. Побачив магніт, торкнувся його пальцем і подивився на Віктора.
— Ти знав, що вийде?
Віктор зняв куртку, повісив її на гачок.
— Ні.
— Тоді чому ліжко заздалегідь поставив?
— Бо треба було робити щось, крім очікування.
Артем сів на покривало, не роззуваючись. Оглянув кімнату не з тривогою, а так, як придивляються до нового місця, намагаючись зрозуміти — своє чи чуже. Потім він ліг і почав розглядати білу стелю.
Віктор пішов на кухню ставити чайник. У шафці лежали гречка, хліб, масло і бляшанка тушонки — Ніна Степанівна вчора вранці мовчки залишила пакет під дверима.
Поки закипала вода, з кімнати долинув голос Артема.
— Вікторе Миколайовичу.
— Так, — Віктор дивився на синє кільце полум’я під старим чайником.
— Ти мій тато тепер?
Віктор не відірвав погляду від конфорки. Сказав рівно:
— Так.
Повисла тиша. Було чути лише, як вода починає шуміти перед закипанням.
— Тоді можна я буду казати просто «тато»?
Віктор не відповів одразу. Не тому, що йому треба було подумати. Просто це коротке слово несподівано перехопило горло, стало там щільною грудкою, як буває, коли намагаєшся ковтнути щось надто гаряче. Він стиснув край стільниці пальцями.
— Можна, — видихнув він.
Коли чайник скипів, Віктор зробив два чаї, нарізав хліб із маслом і приніс усе на таці до кімнати. Артем сів. Вони мовчки їли прості канапки. За вікном швидко сідало сонце, у дворі спалахнув старий ліхтар. У кімнаті було спокійно — тією особливою тишею, яка настає, коли більше не потрібно нікому нічого доводити й нікуди бігти.
Віктор прибрав тацю, повернувся до кімнати і взяв з полиці книгу «Казки народів світу» — ту саму, з потертими кутами, яку приніс у пакеті з речами Артема. Він сів на край ліжка, відкрив її на першій сторінці й почав читати.