Частина 2
Дачний кооператив «Сосновий бір» під Києвом зустрів їх запахом хвої та вогкої землі. Коли Олена відчинила пластикову переноску, Соня не одразу наважилася вийти. Вона обережно висунула мордочку, втягуючи носом незнайоме повітря, у якому не було звичного запаху міського бетону й вихлопних газів.
Перші кроки по молодій траві далися незвично. Гола шкіра відчувала кожен подих вітру, але сонце приємно гріло спину. За кілька тижнів її плюшева сіра шерсть почала потроху відростати, і Соня остаточно освоїлася на новій території. Тут не було тісних коридорів і слизького ламінату — лише широкі газони навколо невеликого цегляного будиночка та густі кущі.
Вона могла годинами сидіти під розлогою малиною, спостерігаючи за місцевою живністю. Її постійною ціллю став один жвавий горобець, який щоранку прилітав на ділянку в пошуках комах. Соня завмирала в імпровізованій засідці, притискаючись животом до землі. Вона вичікувала момент, напружувала задні лапи і робила різкий стрибок. Але птах завжди встигав злетіти за мить до того, як її пазурі торкалися гілки. Горобець відлітав на безпечну відстань, сідав на паркан і голосно цвірінькав, ніби фіксуючи свою чергову перемогу.
Олена часто сиділа на ґанку із чашкою чаю, спостерігаючи за цими марними, але наполегливими спробами полювання. Жінка помітно розслабилася подалі від міста, і Соня знову почала їй повністю довіряти.
Але спокій на ділянці тривав лише з понеділка по четвер. У п’ятницю ввечері біля хвіртки незмінно хрумтів гравій під колесами чорного позашляховика. Павло приїжджав на вихідні.
Із його появою атмосфера змінювалася. Чоловік не кричав на кішку, але його важкий погляд і різкі рухи змушували Соню триматися на безпечній відстані. Коли Павло був на дачі, вхідні двері будинку для неї зачинялися. Олена якось спробувала заперечити, побачивши, що вечір обіцяє бути прохолодним.
— Павле, може, пустимо її в коридор? Вона ще не повністю обросла шерстю, змерзне, — несміливо запропонувала жінка, тримаючись за дверну ручку.
— Надворі літо. Це тварина, їй місце на вулиці, — сухо відрізав чоловік, проходячи повз неї до кухні. — Хай дихає свіжим повітрям. Я не хочу знову збирати шерсть по всьому будинку.
Олена не стала сперечатися. Вона лише тихенько винесла в дерев’яну альтанку стару м’яку ковдру і постелила її в найзатишнішому кутку. Альтанка була зашита з трьох боків щільними дошками, тому надійно захищала від вітру.
Втім, Соня не надто переймалася ночівлею надворі. Серпневі ночі були теплими, а темрява пробуджувала інстинкти. Кішка виходила на справжнє полювання, досліджуючи кожен метр ділянки. Свої нічні трофеї — спійманих хрущів або дрібних мишей — вона акуратно складала на плитці перед вхідними дверима.
Коли Павло вранці виходив на ґанок і бачив ці «подарунки», він гидливо морщився. Чоловік просто брав віник і різким рухом скидав здобич у кущі, навіть не дивлячись у бік кішки, яка спостерігала за цим з-під лави.
Територія здавалася Соні абсолютно своєю, аж поки одного разу на ділянку не пробрався чужий рудий кіт. Він з’явився з боку сусідського паркану, поводячись нахабно і впевнено. Соня миттєво вигнула спину дугою. Її хвіст розпушився, а з горла вирвалося глухе, попереджувальне гарчання. Вона зробила кілька кроків назустріч чужинцю і різко зашипіла.
Почувши шум, Олена вибігла на ґанок. Вона спробувала нахилитися, щоб узяти улюбленицю на руки і заспокоїти, але Соня нервово смикнулася вбік. Вона не зводила очей із рудого нахаби, демонструючи готовність битися. Олена відступила, зрозумівши, що зараз кішка захищає свої володіння і краще їй не заважати. Чужий кіт неохоче позадкував і врешті-решт перестрибнув через сітку назад.
Але наступного ранку, у суботу, він повернувся.
Цього разу конфлікт спалахнув миттєво. Тишу дачного ранку розірвало гучне, протяжне котяче завивання, яке швидко перейшло у звуки короткої сутички в кущах.
У будинку рвучко відчинилося вікно спальні. Павло, якого розбудив цей шум, виглянув на вулицю. Його обличчя було напруженим від злості. Чоловік схопив із підвіконня важкий гумовий капець і з розмаху жбурнув його в кущі, туди, де вовтузилися тварини.
Капець із гучним, глухим стукотом вдарився об дерев’яні дошки паркану зовсім поруч із Сонею.
— Пішли геть звідси! — гаркнув Павло так, що з найближчої яблуні зграйкою злетіли птахи. — Жодного спокою у власному домі.
Вікно з силою зачинилося. Рудий кіт миттю зник за парканом. Соня, здригнувшись від удару капця об дошки, швидко перебігла по газону і сховалася у своїй безпечній альтанці. Вона лягла на ковдру, важко дихаючи, і довго дивилася на глухе вікно цегляного будинку. Її маленьке серце швидко билося. Коли цього чоловіка не було поруч, їхній із господинею світ був безпечним і зрозумілим. І Соня ніяк не могла збагнути, навіщо він щоп’ятниці повертається.